Ілліч і Україна // Український історичний журнал. – 1989. – №4.
Раковский Христиан Георгиевич (автобиография) // Деятели СССР и революционного движения России. Энциклопедический словарь. – Гранат. – М., 1989.
Література про X. Г. Раковського
Волковинський В. М., Кульчицький С. В. Християн Раковський. Політичний портрет. – К., 1990.
Головко В. А., Станчев М. Г., Чернявский Г. И. Между Москвой и Западом. Дипломатическая деятельность X. Г. Раковского. – Харьков, 1994.
Гроссул В. Я. X. Г. Раковский – революционер, дипломат, публицист // Новая и новейшая история. – 1988. – № 6.
Дорошенко Д. Історія України. 1917—1923 pp. – Т. II. Українська Гетьманська держава 1918 p. – Ужгород, 1930.
Кант Ф. Революция и дипломатия. X. Раковский: Пер. с фр.-М., 1991.
Мельниченко В. Ю. Чи був Раковський конфедералістом? // Про минуле заради майбутнього. —К., 1989.
Мельниченко В. Ю. X. Г. Раковський: державні відносини Радянської України з Радянською Росією (1919—1920 pp.) // Український історичний журнал. – 1989. – № 3.
Мельниченко В. Нескорений. Науково-художня книга про Християна Раковського. – К., 1990.
Мельниченко В. Христиан Раковский. Неизвестные страницы жизни и деятельности. – К., 1992.
Мельниченко И. Раковский против Сталина. – М., 1991.
Паниев Н. А. Болгарский революционер, советский полпред (о X. Раковском) // Открывая новые страницы… Международные вопросы: события и люди. – М., 1989.
Сверчков Д. На боевом посту (к 50-летию Христиана Георгиевича Раковского). – М., 1923.
Табачник Д. В. Україна на шляху у світ. Керівники зовнішньополітичних відомств України в 1917—1996 pp.: (Біографічні нариси, документи і матеріали). Навчальний посібник. – К., 1996.
Табачник Д. В. Українська дипломатія: нариси історії (1917—1990). Навчальний посібник. – К., 2006.
Троцкий Л. X. Раковский//А. Луначарский,К. Радек, Л. Троцкий. Силуэты: политические портреты. – М., 1991.
Фатеев П. С. X. Г. Раковский. Краткий очерк жизни и деятельности. – К., 1989.
Чернявский Г. И. X. Г. Раковский на судебном фарсе 1938 г. // Новая и новейшая история. – 1990. – № 2.
«Селянин… не буде ніколи боротися з більшовиками»
(Сергій Степанович Остапенко)
Учений-економіст, професор, державний діяч народився 6(18) листопада 1881 р. у м. Троянів Житомирського повіту Волинської губернії у багатодітній селянській родині. Працювати почав із 7 років, здобув початкову освіту у м. Кам'янці-Подільському, навчався в середній школі; з 1903 р. працював народним учителем на Волині (Ковелыцина). У 1905 р. був заарештований за зберігання нелегальної літератури та намагання створити селянську спілку і до 1907 р. утримувався у в'язниці м. Орла. Потім екстерном закінчив Володимирський кадетський корпус, навчався у Київському комерційному інституті, де вже на другому курсі написав наукову працю, удостоєну золотої медалі. Після одруження працював у земстві, а з 1914 р. – у Харкові, в районному комітеті з постачання та розподілу палива. Наприкінці 1917 р. його викликали до Києва і направили як консультанта з економічною делегацією УНР до Брест-Литовська на переговори з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. На початку 1918 р. голова Ради Народних Міністрів В. Голубович запрошував його на посаду міністра торгу і промисловості, але С. Остапенко відмовився. Протягом 1918 р. працював у органах статистики, з травня входив до складу економічної комісії української делегації на переговорах Української Держави з РСФРР, наприкінці року вступив до Української партії соціалістів-революціонерів. Партія висунула його на посаду міністра торгу і промисловості у складі уряду В. Чехівського, яку він обійняв 29 січня.
У цей період разом з іншими міністрами (О. Назаруком, О. Трековим) брав участь у переговорах з представниками Антанти (генералом д'Ансельмом, полковником Фрейденбергом) в Одесі та Бірзулі, щиро сподівався на допомогу УНР з боку французів.
Переговори йшли дуже непросто. Керівництво інтервенційних сил Антанти підтримувало білогвардійський рух і під різними приводами відмовлялось мати справу з представниками УНР. Не вдовольняючись домовленістю про встановлення жорсткого протекторату над Україною, представники французького командування висунули вимогу відсторонення від влади керівних діячів Директорії і Ради Народних Міністрів – соціалістів В. Винниченка, В. Чехівського, С. Петлюри. За цих обставин ЦК УСДРП і УПСР ухвалили відкликати своїх представників з вищих органів державної влади. В. Винниченко і В. Чехівський підкорилися партійній дисципліні. С. Петлюра оголосив про припинення свого членства в УСДРП, а С. Остапенко – про вихід з УПСР.