За дорученням Київського губернського управління професійної освіти С. Остапенко створив на Київщині Мироцький технікум з чотирма факультетами: лісовим, залізничним, фабричним та соціально-економічним. Але вже 25 квітня 1921 р. він був заарештований Київською губчека за свою колишню діяльність та за підозрою у зносинах із повстанцями (отаманами Орликом, Мордалевичем), які діяли на Київщині. У травні він проходив як звинувачений у справі членів ЦК Української партії соціалістів-революціонерів (В. Голубовича, Н. Петренка, І. Лизанівського, І. Часника, Ю. Ярослава та ін.) у Києві і був засуджений до 5 років концтаборів. Але з урахуванням «рішучого засудження всієї політики УНР і дій банд» трибунал замінив міру покарання на 5 років примусових робіт без позбавлення волі, з використанням за фахом.
Серед наукового доробку С. Остапенка насамперед слід згадати праці: «Курс статистики і демографії» (1920), «Енергетика громадського господарювання за 1913 та 1923 роки» (1925). Протягом усього життя С. Остапенко залишався економістом-практиком, популяризатором знань, співпрацював у кількох економічних виданнях, зокрема в журналі «Червоний шлях».
В 1937 р. С Остапенка було заарештовано та розстріляно. 18 грудня 1991 р. за висновком Генеральної прокуратури України він реабілітований.
Література про С. С Остапенка
Винниченко В. Відродження нації. – Ч. III. – К. – Відень, 1920 (репринтне відтворення – К., 1990).
Дело членов Центрального Комитета Украинской партии социалистов-революционеров Голубовича, Петренко, Лизанивского, Часника, Ярослава и др. // Стен, отчет. – X., 1921.
Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918—1920. Документи і матеріали. – У 2-х т. – Т. 1—2. – К., 2006.
Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917—1921. – Т. 1. – Прага, 1942.
Осташко Т. С. Остапенко Сергій Степанович. // Енціклопедія історії України. Т. 7. – К., 2010.
Солдатенко В. Ф. Українська революція: концепція та історіографія (1918—1920 pp.). – К., 1990.
Христюк П. Записки і матеріали до історії Української революції. – Т. IV. – Прага, 1922.
Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1928.
Уряди України в XX ст. Науково-документальне видання. – К.,2001.
«І залишиться одна чиста ідея» (Всеукраїнський староста)
(Григорій Іванович Петровсъкий)
Професіональний революціонер, радянський державний і партійний діяч, один з провідних керівників КП(б)У і УРСР народився 4(16) лютого 1878 р. в м. Харкові в родині робітника-кравця. 3 11 років почав працювати – учнем слюсаря, потім слюсарем і токарем на Брянському заводі в Катеринославі. В 1897 р. познайомився з І. Бабушкіним і під його впливом вступив до катеринославського «Союзу боротьби за визволення робітничого класу». Керував нелегальними робітничими гуртками, друкував і поширював листівки. В 1899 р. Г. Петровський працював токарем і провадив революційну роботу на Харківському паровозобудівному і на Миколаївському суднобудівному заводах. У Миколаєві брав участь в організації страйків суднобудівників. Висланий поліцією, повернувся до Катеринослава, де продовжував революційну діяльність. Після арешту майже рік сидів у тюрмах Павлограда, Полтави. Звільнений 1901 p., зблизився з В. Шелгуновим, соратником В. Леніна по петербурзькому «Союзу боротьби за визволення робітничого класу», брав участь у поширенні ленінської газети «Искра». У зв'язку з масовими арештами виїхав на Нелєпо-Щербинівський рудник (Донбас), де організував соціал-демократичний робітничий гурток. У 1903 р. його знову заарештували і півроку тримали в тюрмі. З 1904 р. працював у Катеринославській більшовицькій організації.
В 1905 р. Г. Петровський – один з організаторів Катеринославської Ради робітничих депутатів і Бойового страйкового комітету, який керував повстанням. Влітку 1906 р. емігрував до Німеччини. Повернувшись в Україну восени 1906 p., працював на різних заводах у Маріуполі і водночас вів роботу в нелегальних соціал-демократичних організаціях.
У 1912 р. Г. Петровського обрали депутатом Четвертої Державної думи від Катеринославської губернії по робітничій курії. Він виступав у Думі з викриттям політики самодержавства, октябристів і кадетів, захищаючи інтереси робітничого класу та селянства, тавруючи національні утиски, що їх терпів український народ.