Впродовж наступних півтора року діяльність А. Денікіна була безпосередньо пов'язана з Україною, яка стала по суті епіцентром кривавого зіткнення двох крайніх політичних сил у боротьбі за владу в цілому в Росії, полем наймасштабніших військових баталій 1919 року.
Пізніше, уже в еміграції, генерал написав дуже розлогу, детальну, п'ятитомну працю (з домінантою мемуарного компоненту) під прикметною назвою «Очерки русской смуты» (скорочений варіант «Поход на Москву»), яка останніми десятиліттями не раз перевидавалась і дає змогу, так би мовити з перших рук, отримати інформацію про одну із найтрагічніших сторінок вітчизняної історії, а відтак широко не зупинятися на перебігу подій з позицій білих та їх інтерпретації через призму сьогодення. Значно важливішим видається з'ясування того, як розгорталася і здійснювалася боротьба з денікінською навалою жителями України, що були розбиті на кілька таборів (у більшості непримиренних, не готових до спільних дій навіть перед перспективою та й безпосередньою загрозою смертельної небезпеки).
У 1919 р. для більшовиків найбільшою загрозою спочатку виступав адмірал О. Колчак, який реально загрожував Радянській владі з Сибіру. Поступово набирало сили вогнище спротиву на Дону й Кубані, де формувалася Біла гвардія під орудою генерала А. Денікіна. У стратегічному відношенні останній мав можливість або йти через Царицин на з'єднання з колчаківцями для спільного удару по червоних, або, користуючись територіальною близькістю до революційних центрів, спрямувати вістря удару на Москву.
Поколивавшись якийсь час у прийнятті відповідального рішення, спрямувавши до Волги не дуже значні сили, головну свою міць командування Добровольчої армії кинуло на Донбас, де їй спочатку протистояли війська Південного й Українського фронтів. 13-та армія Південного фронту під командуванням І. Кожевникова, до складу якої входили 3-тя і 4-та повстанські дивізії, що згодом були реорганізовані в 41-шу і 42-гу дивізії, тримала фронт довжиною 350 км по лінії Гундорівська – Митякінська – Луганськ, північніше Дебальцевого, південніше Бахмута і далі на південь – до ст. Волноваха. Від Волновахи до узбережжя Азовського моря діяла 3-тя бригада Задніпровської дивізії 2-ї Української радянської армії.
На той час достатньої інтенсивності набрав процес об'єднання в одне ціле воєнних сфер суспільного життя радянських республік. Керівництво останніх дедалі розуміло, що впоратися з надскладними проблемами оборони вони просто не в спромозі, а тому й робили кроки назустріч один одному.
Надзвичайно складні умови громадянської війни вимагали перш за все тісного співробітництва у військових справах. З цією метою армії, що існували в кожній радянській республіці, підпорядковувалися єдиному оперативному командуванню – Реввійськраді РСФРР і головнокомандуючому збройними силами РСФРР. Призначення на вищі командні посади проводилися Реввійськрадою РСФРР за погодженням з урядами радянських республік.
У Положенні про Червону армію УСРР підкреслювалося, що військовий відділ уряду, опрацьовуючи інструкції для армії, повинен виходити з принципів будівництва Червоної армії в РСФРР. 7 січня 1919 р. була прийнята спеціальна постанова про поширення на території України дії всіх декретів та розпоряджень уряду РСФРР з питань військового будівництва. У радянських військових з'єднаннях Росії та України діяли єдині статути – польовий, стройовий, внутрішньої та гарнізонної служби. Таким чином, забезпечувалася єдина воєнна політика, хоча кожна республіка мала свою армію.
Життя вимагало поглиблення економічного співробітництва, в основі якого лежала єдина грошова система, шляхи сполучення, зв'язку й т. ін. Виходячи з воєнно-політичних і економічних реалій, суспільних тенденцій, уряд УСРР ще 28 січня 1919 р. поставив питання перед радянськими соціалістичними урядами Росії, Латвії, Білорусії, Естляндії, Литви про укладання міцного оборонного союзу проти всяких спроб знищити встановлену ціною таких жертв владу робітників і селян.