Проведений 3—4 липня 1919 р. Пленум ЦК РКП(б), вивчивши становище на фронтах громадянської війни і причини успіху А. Денікіна на Південному фронті, накреслив ряд заходів щодо відсічі ворожому натиску.
Південний фронт, командуючим військами якого ЦК затвердив В. Єгорова, було визнано головним. Було також розглянуто і затверджено роздроблений головнокомандуванням Червоної армії план контрнаступу Південного фронту, згідно з яким основний удар мала завдати особлива група В. Шоріна у складі 9-ї та 10-ї армій з району Комишина, Балашова, Царицина у напрямку на Новочеркаськ. У разі успішного контрнаступу радянські війська вийшли б на Дон і Кубань до основних баз білогвардійщини. Для допоміжного удару в напрямку на Куп'янськ призначалася група військ у складі 8-ї та 13-ї армій під командуванням В. Селівачова. Основним завданням цієї групи було подання допомоги Радянській Україні.
Заходи, накреслені Пленумом ЦК РКП(б), були викладені в листі В. Леніна «Всі на боротьбу з Денікіним!» від 9 липня 1919 р. «Настав один з найкритичніших, мабуть що, навіть найкритичніший момент соціалістичної революції, – попереджав голова радянського уряду. – …Всі сили робітників і селян, всі сили Радянської республіки повинні бути напружені, щоб відбити нашестя Денікіна і перемогти його, не спиняючи переможного наступу Червоної Армії на Урал і на Сибір». Центральний Комітет зобов'язав усі партійні організації посилити роз'яснювальну роботу в масах, викривати буржуазно-поміщицьку природу денікінщини, яка несе закабаления країни іноземними імперіалістами, піднімати трудящих на боротьбу з білогвардійщиною. Партійні організації і радянські державні органи мали значно поліпшити постачання фронту, мобілізувати максимум населення як на військову службу, так і на роботу для фронту. Одночасно треба було посилити боротьбу з контрреволюцією в тилу. ЦК вимагав нещадно боротися із діяльністю дрібнобуржуазних партій – меншовиків, есерів, українських націоналістів.
Заслухавши доповідь комісії ВУЦВК про заходи по зміцненню фронту і прифронтової смуги, на початку липня 1919 р. було ухвалено: провести термінову мобілізацію комуністів і членів профспілок; мілітаризувати партійні організації прифронтової смуги і створити з них військові підрозділи, зобов'язавши їх взяти участь в охороні вокзалів, залізничних мостів; різко скоротити штати установ, особливо тих, що не мають значення для справи оборони.
На початку серпня Пленум ЦК КП(б)У знову обговорив питання про оборону республіки і накреслив заходи щодо посилення партійно-політичної роботи у військових частинах. Пленум підкреслив, що склалася обстановка для зміцнення союзу робітників і селян – бідняків і середняків, оскільки «генеральський натиск піднімає пролетарські і напівпролетарські маси міста і села, штовхає середняка в бік підтримки Радянської влади і пролетарської партії…».
У відповідності з директивами Комуністичної партії ВУЦВК під головуванням Г. Петровського 6 серпня 1919 р. ухвалив скоротити штати на 25 % (Наркомпошт, Наркомпрод, Окрвійськком) і 75 % (Наркомюст, Наркомос, Наркомфін, Нарком-заксправ). У решті наркоматів штати скорочувалися на 50 %. Одночасно наполовину мав зменшитися апарат місцевих рад. 5 серпня Раднарком УСРР ухвалив постанову про мобілізацію до Червоної армії чоловіків віком до 45 років. На вересень 1919 р. в Червону армію було направлено 20 тис. комуністів, що становило приблизно 60 % усього складу КП(б)У. Значна частина керівних партійних працівників, у тому числі Г. П'ятаков, А. Бубнов, В. Затонський, С. Косіор, М. Скрипник та інші, була направлена на відповідальну роботу в Червону армію. Мобілізація проводилася не тільки в містах, а й у селах. На настрої селян істотно впливала соціальна політика Денікіна, який відновлював панування поміщиків і їх власність на землю. Селянство усвідомило небезпеку, яка загрожувала йому в разі перемоги білогвардійщини, і стало активніше допомагати Радянській владі. Це знайшло свій вияв у припиненні дезертирства, що на середину 1919 р. набрало загрозливих масштабів. Почався зворотний процес – добровільне повернення дезертирів у Червону армію. Оголошена радянським урядом мобілізація зустріла підтримку селянства України. У трьох військових округах на липень 1919 р. було прийнято понад 155 тис. мобілізованих, з них на Південний фронт відправлено близько 31 тис. робітників, а решту використано для формування частин у відповідних військових округах. З місць надходили повідомлення не тільки про успішний хід мобілізації, а й про масовий рух за добровільний вступ до лав Червоної армії.