16 грудня богунці визволили Київ, 1 січня 1920 р. – Черкаси. В останні дні старого року визвольна хвиля докотилася й до Донбасу, який денікінці під ударами Червоної армії залишали поспіхом. Ця тенденція, хоч і дещо уповільнилася з початком 1920 року (далося взнаки виснаження обох протиборствуючих сторін), не припинилася. В ході Одеської (січень-лютий) і Північно-Кавказької (17 січня – 7 квітня 1920 р.) операцій радянські війська розгромили білогвардійські сили в Північному Причорномор'ї, на Дону і Північному Кавказі. До всього додалися суперечності всередині керівництва білого руху. Особливо критично проти Верховного головнокомандуючого Збройних сил Півдня Росії генерал-лейтенанта А. Денікіна був налаштований П. Врангель. Йому й змушений був передати естафету керівництва добровольцями А. Денікін. Сталося це 4 квітня. Сам Антон Іванович на англійському есмінці негайся ворогом Радянської влади, в 1939 р. виступив зі зверненням но виїхав до Константинополя. Хоча до кінця життя він залишав до білоемігрантів не підтримувати нацистську Німеччину у війні проти СРСР, засуджував тих, хто співпрацював з окупантами.
У 1945 р. А. Денікін переїхав до США. Помер 8 серпня 1947 р. у м. Анн-Арбор (штат Мічиган), похований був у м. Детройт. Нещодавно його останки було перенесено до Москви і перепоховано на Новодівичому цвинтарі.
Праці А. І. Денікіна
Очерки Русской смуты. – Т. 1—5. – Париж – Берлин, 1921—1926.
Офицеры. Очерки. – Париж, 1928; К., 1993.
Старая армия. – Париж, 1929.
Поход на Москву («Очерки Русской смуты»). – К., 1990.
Путь русского офицера. – М., 2002.
Література про А. І. Денікіна
Буравченков А. О. Денікін Антон Іванович // Енциклопедія історії України. – К., 2003.
Буравченков А. О. Офіцерський корпус російської армії в рроки Першої мвітової війни. – К., 2011.
Дайнес В. Предисловие // Поход на Москву (Очерки Русской смуты). – К., 1990.
Деникин Антон Іванович. Деникинщина. // Гражданская война и военная интервенция в СССР. Энциклопедия. – М., 1983.
Корновенко С. В. Білий рух Півдня Росії. Аграрна політика урядів А. Денікіна, П. Врангеля (1919—1920 pp.). – Черкаси, 2009.
Савченко В. А. Двенадцать войн за Украину. – К., 2006.
Супруненко М. І. Боротьба трудящих України проти денікінщини. – К., 1979.
«Анархія не має батьківщини»
(Нестор Іванович Махно)
Один з найвідоміших повстанських ватажків з непересічними військовими обдарованнями і вдачею народився 26 жовтня (7 листопада) 1888 р. в селищі Гуляйполе Олександрівського повіту Катеринославської губернії у бідній, багатодітній селянській родині. На той час Гуляйполе було чималим промисловим центром України для селищ такого рангу – в ньому проживало більше 16 тисяч жителів, було три православні церкви, п'ять земських початкових шкіл, синагога, однокласна церковноприходська школа, німецька і фабрична школи та дві єврейські. Успішно функціонувало близько 80 торговельних і промислових фабрик і заводів, де успішно працювало кількасот робітників. Нестор здобув початкову освіту в 1903 році і в сімнадцятирічному віці вступив у групу анархістів-комуністів «Союз бідних хліборобів», яку очолювали брати Олександр і Прокопій Семинюти. Вона займалася в основному експропріаціями. Хоча була й ідейна платформа – повне безвладдя, земля повинна належати тим, хто її обробляє, знищення приватної власності та боротьба з експлуататорами.
За участь в пограбуванні купця І. Брука Нестор був уперше заарештований. За відсутністю доказів у звинуваченні його було звільнено. Але ненадовго. 25 серпня 1908 р. заарештовано 16 відомих анархістів з Гуляйполя, серед них і Н. Махна, за вбивство пристава Караченцева.
20—26 березня 1910 р. відбувся суд над анархістами. Хоча докази вини Н. Махна були дуже хисткими (начебто він керував терактом, перебуваючи у в'язниці), вирок Одеського військово-окружного суду був жорстоким – смертна кара. Він чекав її 52 дні, але як неповнолітньому (на час скоєння злочину йому не було 21 року – бракувало лише 6 місяців) військовий міністр генерал В. Сухомлінов замінив страту на довічну каторгу. Є версія, що всемогутній прем'єр-міністр Петро Аркадійович Столипін особисто дав згоду «зм'якшення вироку Нестору Махну». Спочатку була Луганська, потім Олександрівська в'язниці, і, нарешті, 4 серпня 1911 р. він уже був у відомій на всю імперію московській тюрмі Бутирки, де йому довелось провести довгих 6 років до 2 березня 1917 р.