На схильність населення були розраховані такі акції Н. Махна, як частий розподіл серед чергового зайнятого населеного пункту «воєнних трофеїв» – реквізованого майна. Особливо до вподоби селянам був сільськогосподарський реманент та добре вгодована колишня панська худоба.
Вочевидь тут був і свій психологічний приціл – розпалювання власницького інстинкту та створення ситуації своєрідної «кругової поруки»: хочеш – не хочеш, а одержавши «подарунок», селянин втягувався в процеси громадянської війни на стороні новоявлених «доброчинників» – махновців.
Добре була відома й особлива жорстокість Н. Махна щодо колишніх повстанців, які перейшли на бік більшовиків, як, втім, і щодо тих («дезертирів»), хто з різних причин (втома, зневіра, страх червоного терору й т. ін.) не бажали прилучатися до загонів, що на заклик «батька» відроджувалися.
Однак, зрештою, вирішального значення все це вже мати не могло. Як не справляли колишнього враження неодноразові набіги на Гуляйполе і навіть короткочасні захоплення «столиці». Вона тут же залишалася повстанцями. До того ж поступово істотно підупадав авторитет самого «батька», навіть у його рідному селі. Дослідник В. Верстюк наводить у своїй книзі великі за обсягом витяги зі щоденникових записів начальника махновської контррозвідки Л. Голіка, які проливають певне світло на причину цієї тенденції. Ось лише один епізод:
«5,6,7 березня. Стояли у Гуляйполі. Батько почав пити ще з Федорівки. Він ходить з хлопцями по знайомих і під гармошку танцює. Селяни сміються, а він злиться і з «біблея» стріляє повстанців, що сидять дома і не бажають йти воювати. Зі своїми «холуями» він сів на коня і відвідував повстанців, матірно їх лаючи.
Зустрічаючи на вулиці колишніх махновців, він бив їх натаєм. Двом навіть розбив голови, а одного загнав у річку на лід. Той провалився, а потім, вибравшись, обмерзлий побіг на Бочани. На вулиці піймали Користильова, побили, а увечері розстріляли за те, що червоним видав три кулемети. Збирали мітинг, але селяни не з'явилися, а колишні махновці, не бажаючи війни з червоними, від нас ховалися…»
Аналізуючи стан духовної кризи, яку переживав у той час Н. Махно, історик пише: «І знову, як і у червні 1919 p., він був відкинутий більш могутньою силою від справи революції: хто не такий, як ми, той проти нас. Армія розвалювалася на очах, вчорашні повстанці вперто не бажали братися за гвинтівку, в загоні залишилося декілька десятків чоловік. Як затравленому звіру доводилося йому відбиватися від постійних переслідувань. Було від чого втратити голову. «Батько» часто п'є, апелює до свого оточення, лютує від пасивності селянства. Чи достатньою мірою розуміє він зміну ситуації? Чиї інтереси відстоює у абсолютно безперспективній боротьбі, яка приносить лише нові страждання, нову кров і нове горе? Здається, на той момент внаслідок внутрішньої боротьби в цьому перемогли безмежна сила волі, революційний фанатизм, нарешті амбіція, які змушують йти на крайні заходи, щоб не дати зотліти останній іскрі, яка жевріє на згарищі могутнього колись вогнища. Чи вдасться їй підняти нове полум'я?»
Як покаже подальший перебіг подій, Н. Махно знайде сили ще й ще збирати навколо себе прихильників, а чергові, часом дуже відчутні, знекровлюючі поразки ще тривалий час не приводитимуть до остаточного знищення, викорінення складного феномена.
Двічі упродовж 1920 р. Радянська влада оголошувала фронти, що перерізали терени України, – головними, вирішальними для долі країни, соціалізму. Навесні-влітку це був польський фронт, а восени – врангелівський. Концентруючи основні сили для протидії найбільшим військовим загрозам, комуністичне керівництво не повинно було забувати й про ті небезпеки, які виходили від повстанського руху. Точніше, їм і не дозволяла цього зробити ситуація на так званому внутрішньому фронті.
Тимчасові успіхи поляків і добровольців вочевидь породжували сумніви у непорушності й могутності Радянської влади, приводили до активізації настроїв непокори на регіональному рівні, спроб протидії офіційній державній системі, її інститутам. Чималим стимулом тут слугували і нові прорахунки командування Червоної армії, помилки у здійсненні політики, передусім щодо селян.
Так черговий сплеск активності махновців виявився напряму пов'язаний з участю в польській кампанії 1-ї Кінної армії С. Будьонного. Передислоковуючись з Північного Кавказу на Південно-Західний фронт, частини армії «по дорозі» «наводили порядки» і в «махновському районі», широко практикуючи репресії. Нерідко це робилося без розбору – під «гарячу руку» потрапляло чимало мирних жителів. Відповідь була зрозумілою – самозахищаючись, селяни потяглися до відроджуваних махновських загонів. Так рух, що, здавалося, вичерпав себе на початку 1920 p., ледь жеврів навесні, поступово почав оживати, а потім швидко обростати прибічниками.