І. Мазепі довелось повною мірою відчути всієї гіркоти життя в еміграції. Особливо пригнічували суперечності всередині вчорашніх спільників, що тепер виливались у гострі конфлікти, де сторони не гребували жодними засобами. Зіткнення з групою В. Винниченка, що вважала Мазепу «людиною Петлюри», набрало таких форм, що справа розглядалась у чеському суді. Редакція «Нової України», що її видавали В. Винниченко та М. Шаповал, за вироком суду мусила вибачатися перед І. Мазепою за образу честі.
З демократичних, наукових позицій критикував І. Мазепа теоретичні праці Д. Донцова. Культ «геніальних циніків», пропаганда «сліпого невмотивованого хотіння», що їх поширював Д. Донцов, була органічно ворожою світогляду І. Мазепи. На жаль, не обходилось з обох боків і без особистих випадів.
Спростовуючи націоналізм як спосіб мислення і дії, Ісаак Прохорович вважав більш відповідним для характеристики обстоювання національних традицій і цінностей поняття патріотизму.
Входячи до проводу закордонної УСДРП, І. Мазепа брав незмінну участь у всіх її акціях, зокрема, спрямованих на донесення до світової громадськості інформації про становище в Радянській Україні, систематично вміщував у періодиці публіцистичні виступи на злободенні теми українського життя.
Природно, що думкою І. Мазепа дуже часто повертався до власного життєвого апогею, що співпав з одним з найяскравіших періодів історії українського народу – національно-демократичної революції 1917—1920 рр. Він довго (значно довше, ніж інші його колеги) працював над одним з найвизначніших своїх творів – тритомником «Україна в огні й бурі революції».
Закінчена в жовтні 1941 р. і випущена українським видавництвом «Пробоєм» у Празі в 1942 р. праця не несе на собі жодного відбитку моменту та обставин появи, що навіть викликає певне здивування. Але це справді так. Сам автор називає книгу у передмові спогадами. Вона дійсно відповідає значною мірою стандартам саме цього історичного жанру. В центрі розповідей – переважно події, в яких брав безпосередню участь І. Мазепа. Тому праця складається начебто з двох нерівноцінних частин. З початку революції і до січня 1919 р. І. Мазепа жив і працював у Катеринославі, був, так би мовити, працівником губернського масштабу. Відповідно відбито і події регіонального характеру. В них своя вага і своя цінність – з такими подробицями Українську революцію у всіх її проявах і суперечностях на місцях мало кому вдалось відтворити. З січня 1919 р. І. Мазепа стає діячем загальнонаціонального масштабу, державним керівником найвищого рівня. Відповідних трансформацій набуває і історична панорама, змальована у творі.
Відразу слід зазначити, що вона небездоганна, точніше не всі її елементи рівнозначні. Розмова точиться, головним чином, навколо керівних сил УНР і невиправдано мало торкається ситуації на місцях. Тому картина (панорама) явно неповна. Однак, це практично безперервна хроніка подій про діяльність Директорії, уряду, про їх численні наради, засідання, на яких розглядались різні поточні справи, в першу чергу, керівництво військовими діями. Останній аспект особливо важливий, оскільки історія військової боротьби за українську ідею, за українську державність відбита в історіографії чи не найгірше – причини тут різні. Тож твір І. Мазепи – своєрідна канва, путівник – орієнтир по військових операціях 1919, почасти 1920 pp., зокрема Першому зимовому походу армії УНР. У всякому разі, серед наявних видань важко знайти щось більш цільне і послідовне, хоч знову доводиться констатувати, що в цьому «путівнику» бойові дії швидше позначені, ніж розкриті, майже начисто відсутні деталі, подробиці операцій, описання їх перебігу.
До позитивних же моментів варто віднести метод відтворюваних процесів, явищ. І. Мазепа неодноразово згадує, що він вів щоденник, до якого ретельно заносив дані про події і факти, які вважав важливими, про документи, яких, окрім нього, іноді ніхто більше не бачив, про поведінку різних діячів, їх позиції, виступи на різних зібраннях, часто занотовував промови зі стенографічною точністю і повнотою тощо. Користувався він і записами своїх друзів, зокрема М. Шадлуна. Звісно, звертався і до документів, що збереглися в домашньому архіві, а також опублікованих у різних виданнях.
Не кваплячись з оприлюдненням власних матеріалів, думок, оцінок, І. Мазепа критично осмислював появу публікацій інших учасників революції, що, врешті, стимулювало і його працю. Мотивуючи її необхідність, Ісаак Прохорович писав: «До цього мене спонукає також те, що багато з наших визначніших діячів тої доби, на мою думку, в своїх спогадах дають оцінку революційних подій тих часів на підставі занадто суб'єктивного неісторичного підходу до справи. Взагалі мені здається, що наші мемуаристи чомусь занадто вже віддаються гіперкритиці й за дрібним повсякденним намулом тих бурхливих часів не бачать величі самих змагань пробудженого українського народу».