На весну 1920 р. достатньо міцні позиції завоювала група «демократичного централізму». Вона виникла в РКП(б) на самому початку 1919 р. і відразу розвинула бурхливу, галасливу діяльність. В умовах загальної перевтоми (військові дії йшли вже шостий рік), зниження соціальної активності, розвитку дрібновласницьких настроїв «децисти» виступили проти впровадження строгої дисципліни, принципів єдиноначальності на виробництві, за безбережну колегіальність (по суті безконтрольність) у вирішенні господарських питань, відстоювали свободу створення груп і фракцій, домагались обмеження керівної ролі ЦК КП(б)У.
Частина платформи «децистів» була правильною за сутністю, абстрактно-теоретично навіть бездоганною (як втілення демократичних засад), однак не могла бути реалізованою в конкретних складних умовах громадянської війни, нагальної необхідності якнайоперативнішого одержання обов'язкового, гарантованого економічного ефекту.
Спроби групи «демократичного централізму» нав'язати свої погляди всій партії були засуджені VIII з'їздом (березень 1919 р.) і VIII Всеросійською конференцією (грудень 1919 р.) РКП(б). Але фракціонери не змирилися з поразкою і обрали плацдармом для розгортання нового етапу боротьби Комуністичну партію України (в республіці тоді працювали активні діячі «децистської опозиції» Т. Сапронов, В. Максимовський, Л. Сосновський, Я. Дробніс, Р. Фарбман (Рафаїл), О. Іванов та інші – частина з них прибула сюди в порядку партійної мобілізації у процесі боротьби з білогвардійцями).
Захопивши в свої руки Харківську і Полтавську організації, вдавшись до антипартійних кроків (підтасовки виборів делегатів на чергову, IV Всеукраїнську конференцію), «децисти» домоглися широкого представництва на форумі своїх прибічників. Вони прагнули прийняття конференцією виробленої ними платформи (через схвалення резолюцій з корінних питань становища і розвитку республіки), одержати більшість у ЦК КП(б)У і протиставити його, відтак всю республіканську партійну організацію, Центральному Комітету РКП(б), вступити з ним у конфронтацію і підготуватися до вирішального бою на IX з'їзді РКП(б), призначеному на 29 березня 1920 р.
С. Косіор на IV Всеукраїнській конференції КП(б)У (17—23 березня 1920 р.) виявився однією з ключових особистостей, послідовно боровся проти опозиціонерів. Останні ж вправно користувалися з поверховості, уривчастості звітів ЦК (політичний звіт робив X. Раковський, співдоповідь з організаційного питання – С. Косіор), які практично й не могли бути іншими в умовах громадянської війни, що розтерзала фронтами території, розірвала зв'язки між організаціями, посіяла різнобій у діях, зрештою просто фізично знищувала партійців, заважала навіть оперативно зібрати інформацію та ін. І С. Косіор щиро зізнався, що в діяльності Центрального Комітету місцевих організацій «жодної єдності не було і не відчувалось. Центральний Комітет не відчувався. Це викликало велике невдоволення. Такий же недолік був і в губернській роботі щодо повітів. Це загальне явище, за даних умов, коли було мало сил, коли їх майже не було, ми, товариші, лише циркулярними листами підкріплювали наших місцевих працівників. Як стосовно ЦК, так і губернії робота була дуже слабкою й ми змушені визнати її худосочні результати».
Водночас С. Косіор рішуче виступив проти тих, хто абсолютизував недоліки в діяльності комуністів України, ладен був взагалі перекреслити як марні, безрезультатні всі зусилля республіканської партійної організації. Він скрушно говорив: «Вочевидь, над Україною висить якесь прокляття, яке не дає можливості злагоджено працювати» і конструктивно додавав: «Здоровий елемент нашої партії має поставити питання, де кінчається критика і починається розклад… Справжні комуністи повинні згуртуватися і дати відсіч тим елементам… які виступають з певним протестом проти нашої політики і говорять, що ЦК не вартий тримати свого прапора. Це – загибель нашої партії. Якщо ми не скажемо, що подібна критика шкідлива, ми не втримаємо нашу партію від розпилення…Слід критикувати, але і не забувати меж цієї критики. Повинна бути справжня розумна межа».
Послідовно, принципово С. Косіор відстоював лінію партії у боротьбі з «децистами» і в інших питаннях, зокрема у визначенні політики щодо чергових питань господарського будівництва. Однак з більшості головних питань порядку денного представники групи «демократичного централізму» провели резолюції зі своїми оцінками і положеннями.
Дезорганізаторські дії «децистів» створювали на конференції дуже напружену обстановку. Делегати змушені були відволікатися на зовсім не продуктивні, схоластичні суперечки. Через усе це не вдалося розглянути такі важливі питання, як завдання партійного та радянського будівництва, звіти губкомів. По суті, лише позначеним, а не обговореним залишилось і земельне питання, що викликало справедливі нарікання ряду делегатів.