Деякий час залишався міністром освіти в кабінеті А. Лівицького. З 1921 р. перебував у таборах для інтернованих у Польщі, займався просвітницькою справою, головним завданням якої була ліквідація неграмотності серед військовополонених.
У 1924 р. переїхав до Парижа, де тісно співробітничав з головою Директорії і головним отаманом військ УНР С. Петлюрою. Після його смерті згідно з законом «Про тимчасове Верховне Управління від 12 листопада 1920 р.» А. Лівицький, як голова Ради Народних Міністрів, перебрав на себе права і обов'язки голови Директорії УНР. В. Прокопович протягом 1926—1939 pp. обіймав посаду голови Ради Міністрів УНР. З жовтня 1939 р. до травня 1940 р. він – заступник голови Директорії та головного отамана УНР. Протягом 1925—1939 pp. редагував тижневик «Тризуб» у Парижі.
1927 р. заснував Бібліотеку ім. С. Петлюри в Парижі, яка вже 1934 р. налічувала понад 10 тис. томів літератури.
У вересні 1939 р. Уряд У HP в Парижі на чолі з В. Прокоповичем і О. Шульгіним задекларував свою солідарність із західними демократичними державами і засудив нацистський і комуністичний тоталітаризм. В той час це була єдина українська заява, в якій відкрито засуджено нацистську політику Німеччини.
Історичні праці стосуються переважно сфрагістики: «Сфрагістичні анекдоти» (1938), «Заповіт Орлика» (1939), «Під золотою хорогвою» (1943), «Печать Малороссийская» та «Сфрагістичні етюди» – обидві вміщені в «Записках НТШ» Т. CLXIII 1954 р. та ін.
Помер 7 червня 1942 р. й похований у м. Бесанкур, Франція.
Праці В. К. Прокоповича
Сфрагістичні анекдоти. – Прага, 1938.
Печать Малоросссийская; Сфрагістичні етюди // Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка. – Т. CLXIII. – 1954.
«Вічне підданство». До питання про правну природу з'єднання України і Москви. – Париж, 1976.
Література про В. К. Прокоповича
Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. – К., 1998.
Державний центр УНР в екзилі: статті і матеріали. – Філадельфія – Вашингтон, 1993.
Енциклопедія українознавства. – Львів, 1996. – Т. 6.
Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917—1921. Т. III. – Прага, 1943.
Наріжний С. Українська еміграція. – Прага, 1942. – Ч. 1.
Солдатенко В. Ф. Українська революція: концепція та історіографія (1918—1920 pp.). – К., 1999.
Уряди України у XX ст. Науково-документальне видання. – К., 2001.
Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1928.
Шульгін О. Без території. Ідеологія та член уряду УНР на чужині. – К., 1998.
«…Об'єднатися супроти ворогів, які знущаються над вірою, народністю, й нищать здобуте потом та кров'ю батьків та дідів»
(Петро Миколайович Врангель)
Російський військовий і політичний діяч, один з лідерів білого руху народився 28 червня (10 липня) 1878 р. в м. Новоолександрівську Ковенської губернії (Литва) в багатій дворянській родині. Мав титул барона.
П. Врангель закінчив Ростовське реальне училище, Петербурзький гірничий інститут (1901 p.), Миколаївське імператорське кінне училище (1902 р.), Імператорську академію Генерального штабу (1910 p.). Перебував на службі в лейб-гвардії Кінному полку. Учасник російсько-японської, Першої світової воєн, командувач зведеного кінного корпусу. У листопаді 1917 р. залишив армію. Відхилив пропозицію П. Скоропадського очолити Збройні сили Української Держави. З серпня 1918 р. – в білогвардійській Добровольчій армії. Одержавши титул генерал-лейтенанта, П. Врангель послідовно був командиром бригади, 1-ї кінної дивізії, 1-го кінного корпусу. З січня 1919 р. він – командувач Кавказької Добровольчої армії, у грудні 1919-го – січні 1920 р. – командувач Донської армії.
4 квітня 1920 р. А. Денікін призначив барона головнокомандуючим Збройними силами Півдня Росії – залишками військових поразок кінця 1919 – початку 1920 р.
До цього П. Врангель конфліктував з А. Денікіним, вимагав зміщення останнього з посади головнокомандуючого військовими силами Півдня Росії за невдачі в боротьбі з Радянською владою. Активну підтримку (дипломатичну економічну, військову) П. Врангелю надали Англія й Франція. Реорганізувавши в травні 1920 р. наявні сили в «Русскую армию» (її складовою став і флот на Чорному і Азовському морях), головнокомандуючий почав готуватися до операцій проти влади Рад.