Війська П. Врангеля не змогли досягти стратегічного успіху в розпочатому на початку червня наступі у Північній Таврії. Вони були зупинені на лінії Олешки – Мелітополь – Каховка, а розпочатий наприкінці того ж місяця контрнаступ радянських військ повернув білогвардійців мало не на висхідні позиції. Ситуація майже повторилася в кінці липня. Врангелівцям спочатку вдалося захопити Оріхів і Олександрівськ, однак після кровопролитних боїв довелося знову відійти, дозволивши червоним створити знаменитий Каховський плацдарм, що не лише перерізав шлях на Північ та Донбас, відтягував на себе чималі сили супротивника, а й становив безпосередню загрозу білим за Чонгарським перешийком. Відчайдушні спроби повернути втрачені позиції, крім численних втрат у живій силі й техніці, ні до чого не привели.
Зазнавши також невдач з висадкою десантів у Північному Приазов'ї й на Кубані, білогвардійці розпочали у вересні 1920 р. активні дії, спрямовані на захоплення Донбасу. З воєнно-технічного боку (гармати, танки, аероплани) вони були забезпечені краще, ніж усі їх попередники. Чисельність армії сягала 65—70 тис. військових (антантські військові кораблі переправили на підмогу П. Врангелю влітку 1920 р. 35—40 тис. денікінців з Кубані).
Радянське командування також вжило заходів до зміцнення своїх сил в Північній Таврїї, сконцентрувавши на Кримському напрямку Південно-Західного фронту на середину вересня понад 45 тис. бійців, значну частину наявної техніки. На допомогу свіжим частинам, сформованим в різних регіонах, знятих з інших фронтів, сюди направлялась і 1-ша Кінна армія С. Будьонного.
Комуністична партія, Радянська влада провели масштабну політичну кампанію задля мобілізації якомога більших ресурсів для допомоги силам, зосередженим на антиврангелівському фронті. Партійні організації повсюдно приймали рішення про делегування до Червоної армії комуністів. Такими ж були численні ухвали безпартійних конференцій. Чимало зробили в цьому напрямку комсомол, профспілки. Збереглося чимало різних документів про моральну підтримку Червоної армії (резолюції зборів, мітингів, листи, телеграми, звернення тощо).
Повсюдно проводилися тижні допомоги фронту, боротьби з Врангелем, сім'ї червоноармійця. До лав Червоної армії вливалися тисячі молодих бійців, в частини надходила фінансова, матеріальна допомога, агітаційна література.
Все це дозволило радянським військам, керівництво якими здійснював М. Фрунзе (він був у вересні 1920 р. призначений командуючим Південним фронтом), блокувати спроби П. Врангеля взяти ініціативу на будь-якому напрямку (задніпровський прорив, Каховський виступ) і відтягнути всі сили на Кримський півострів.
Однак, здавалося би, неприступні укріплення (Турецький вал, Ішунські позиції, флот), які захищали близько 30 тис. солдат і офіцерів, у результаті рішучих атак червоних, які розпочалися 8 листопада 1920 р., за кілька днів були подолані й практично за тиждень весь Кримський півострів став радянським.
В умовах перманентних поразок П. Врангель 16 листопада 1920 р. був змушений залишити армію й евакуюватися до Туреччини. Надалі проживав у Югославії, Бельгії. Заснував Російський загальновоїнський союз.
Помер 25 квітня 1928 р. в Брюсселі, похований у Белграді (Югославія).
Праці П. М. Врангеля
Воспоминания генерала барона П. Н. Врангеля. Ч. 1—2. – М., 1992.
Література про П. М. Врангеля
Акулов М., Петров В. 16 ноября 1920. – М., 1989.
Бортневский В. Загадка смерти генерала Врангеля. – СПб. 1996.
Буравченков А. В. Врангель Петро Миколайович // Енциклопедія історії України. – Т.І. – К., 2003.
Венков А. В. Врангель // Белые генералы. – Ростов-на-Дону, 1998.
Врангель Петр Николаевич // Гражданская война и военная интервенция в СССР. Энциклопедия. – М., 1983.
Корновенко С. В. Білий рух Півдня Росії: аграрна політика урядів А. Денікіна, П. Врангеля (1919—1920 pp.). – Черкаси, 2004.
Савченко В. А. Двенадцать войн за Украину. – Харьков, 2006.
«Революціонер і солдат з голови до ніг»
(Михайло Васильович Фрунзе)