Відповідь по радіо очікується не пізніше 24-х годин 12 листопада за новим стилем.
Командуючий арміями південного фронту Фрунзе
Члени Ревввійськради Смілга, Владимиров, Бела Кун».
Аналізуючи наведений документ, важливо звернути увагу на два моменти.
Ультиматум направлявся персонально П. Врангелю, не був зверненням «до кожного солдата, до кожного білого офіцера особисто, а не до командування Російської армії…», як це стверджується деякими сучасними дослідниками.
Укладачі Повного зібрання творів В. І. Леніна зробили до згаданого звернення примітку, буцімто П. Врангель не відповів на пропозицію М. Фрунзе і приховав його від своїх військ. Однак у тій же примітці говориться, що звернення було здійснено «по радіо». Отже, про його зміст могли дізнатися й ширші кола учасників бойових дій.
Стверджувати, що на останніх це справило серйозний психологічний вплив, в результаті призвело до відповідної зміни фронтової ситуації, непросто – білі вояки здебільшого рятувалися втечею до Севастополя у розрахунку на евакуацію морем. Ті, хто опинявся в ар'єргарді, природно, відстрілювалися.
В історіографії відомий факт про розмножену польовою друкарнею листівку, звернену безпосередньо до рядових бійців і офіцерів – захисників Перекопа. Підписана В. Блюхером, вона розкидалася над позиціями супротивника з аероплана, однак не привела до бажаних результатів. Врангелівці тоді вважали своє становище безпрограшним.
Мабуть, у згаданих випадках історики дещо зміщують у часі події, коли саме з ультиматумом М. Фрунзе пов'язують дещо пізніші акції Радянської влади.
12 листопада В. Ленін направив шифром по прямому проводу телеграму Реввійськраді Південного фронту (копію – Л. Троцькому): «Тільки що дізнався про Вашу пропозицію Врангелю здатися. Вкрай здивований непомірною поступливістю умов. Якщо противник прийме їх, то слід реально забезпечити взяття флоту і невипуск жодного судна; якщо ж противник не прийме цих умов, то по-моєму, не можна більше повторювати їх і слід розправитися нещадно».
Ні про повторні ультиматуми, ні про реакцію на документ М. Фрунзе як командування, так і офіцерства врангелівських військ невідомо.
Широкого розголосу набула інформація про масові розстріли білих офіцерів у Криму уже після зайняття червоними півострова – в останні дні листопада і в грудні 1920 р. і про причетність до них одного з лідерів Компартії України Г. П'ятакова.
Те, що відомо про тогочасні трагічні події, в основному зводиться до наступного.
Коли, після розгрому П. Врангеля, півострів ставав радянським, наділена Всеросійською ЧК особливими повноваженнями місцева влада оголосила, що всі білогвардійські офіцери повинні обов'язково пройти реєстрацію (ті, хто відмовиться, вважатимуться поза законом) і потім самі мають визначити подальшу долю: виїхати, емігрувати або ж працювати у згоді з Радянською владою. «Мені рідко доводилось спостерігати таке почуття загального полегшення, як після цієї об'яви, – свідчив письменник В. Вересаев, – молоде біле офіцерство, яке складалось переважно із студентства, аж ніяк не чорносотенне, логікою речей загнане в боротьбу з більшовиками, за якими вони не зуміли розгледіти найширших трудових мас, давно уже вважало свою роль обтяжливою і з відчаєм почувало, що пішло хибним шляхом, але що виходу на інший шлях йому немає. І ось раптом цей вихід відкривався – вихід до чесної роботи у рідній країні». Проте тих, хто повірив представникам Радянської влади і з'явився на реєстрацію (їх було немало – «тисячі людей»), віроломно заарештовували і розстрілювали.
Як згадує В. Вересаев, на запитання: навіщо все це робилося, Ф. Дзержинський відповів, що тут мала місце величезна помилка. Крим був основним гніздом білогвардійщини. Щоб його розорити, туди були послані товариші з особливими повноваженнями. «Але ми ніяк не могли думати, – говорив Дзержинський, – що вони так використають ці повноваження». Ім'я П'ятакова Фелікс Едмундович не назвав, пише Вересаев, але всі знали, що очолювала цю розправу «п'ятаковська трійка».
На чому ґрунтувалися твердження В. Вересаева, сказати важко. І до сьогодні прямих документів не виявлено. А відомий дослідник проблем, пов'язаних з терором, С. Мельгунов називає лише прізвища угорського комуніста Бела Куна та Р. Самойлової (Землячки), коли мова заходить про кримську трагедію. Вочевидь, історики мають тут ще сказати своє слово.