Розгром військового угруповання, очолюваного П. Врангелем, став перемогою Червоної армії над останнім крупним білогвардійським формуванням, безпосередньо збройно підтримуваним Антантою на території України, відкривав нові перспективи її розвитку.
Паралельно з керівництвом розгромів останнього оплоту білого руху М. Фрунзе довелося надавати великої уваги й докладати зусиль до забезпечення переламу на повстанському, так званому внутрішньому фронті.
Приборкуючи повстанську стихію, передусім махновщину, значною мірою підірвавши їх силу, істотно зменшивши масштаби, М. Фрунзе надалі безпосередньої дотичності до керівництва боротьбою на цьому напрямку більше не мав.
З грудня 1920 р. Михайла Васильовича було призначено уповноваженим Реввійськради республіки в Україні, командуючим Збройними силами України, а з початку 1921 р. – і Криму. На цій посаді він працював до березня 1924 р. В листопаді 1921 р. – січні 1922 р. очолював місію УРСР в Туреччині. В лютому 1922 p. M. Фрунзе був затверджений заступником голови Раднаркому УРСР. Одночасно працював заступником голови Української економічної ради. Працюючи в Україні, Михайло Васильович вніс великий вклад у справу відбудови й розвитку економіки і культури республіки, в згуртування рядів Компартії України, у зміцнення Радянської влади. Він був одним з активних організаторів Союзу РСР.
У березні 1924 p. M. Фрунзе був призначений заступником голови Реввійськради Союзу РСР і народного комісара у військових і морських справах СРСР. Одночасно з квітня 1924 р. він був начальником штабу Робітничо-селянської Червоної армії, начальником Військової академії (нині вона носить його ім'я). З січня 1925 р. М. Фрунзе – голова РВР СРСР і народний комісар у військових і морських справах СРСР, з лютого 1925 р. – член Ради праці і оборони СРСР. На X—XIII з'їздах партії він обирався членом ЦК РКП(б). У 1924 р. обраний кандидатом у члени Політбюро ЦК РКП(б). На V, VI і VII конференціях КП(б)У М. Фрунзе обирався членом ЦК. Був членом Політбюро ЦК КП(б)У (1921—1924 pp.), обирався членом ВЦВК і ЦБК СРСР, членом ВУЦВК. М. Фрунзе провадив значну військово-теоретичну роботу. Нагороджений двома орденами Червоного Прапора.
Помер під час медичної операції 31 жовтня 1925 р. Похований на Червоній площі у Москві.
Праці М. В. Фрунзе
На новых путях. – М., 1925.
Собрание сочинений. В 3-х т. – М., 1926—1929.
На фронтах гражданской войны. – М., 1941.
Неизвестное и забытое. Публицистика, мемуары, документы, письма. – М., 1965.
Література про М. В. Фрунзе
Архангельский В. Фрунзе. – М., 1970.
Білан Ю. Я., Білан В. Ю. Михайло Васильович Фрунзе. – К., 1962.
Воспоминания о Фрунзе. – Иваново, 1959.
М. В. Фрунзе. Жизнь и деятельность. – М., 1962.
М. В. Фрунзе. Военная и политическая деятельность. – М., 1984.
О. М. Фрунзе. Воспоминания, очерки, статьи современников. – М., 1985.
Сиротинский С. М. В. Фрунзе. – М., 1928.
Тополянский В. Д. Гибель Фрунзе. // Вопросы истории. – 1993. – № 6.
Фрунзе Михаил Васильевич // Гражданская война и военная интервенция в СССР. Энциклопедия. – М., 1983.
Фрунзе Михаил Васильевич // Политические партии России. Конец XIX – первая треть XX века. Энциклопедия. – М., 1996.
«Визнання за дорогу ціну»
(Андрій Миколайович Лівицький)
Визначний український громадсько-політичний та державний діяч, правник народився 9 (21) квітня 1879 р. в с. Липлява Золотоніського повіту Полтавської губернії.
Освіту здобув у Прилуцькій гімназії та Колегії П. Ґалаґана у Києві, після закінчення якої 1896 р. вступив до Київського університету. Навчався на математичному та юридичному факультетах. Очолював студентську громаду у Києві. За участь у студентському політичному русі 1897 та 1899 pp. був ув'язнений до Лук'янівської тюрми. 1899 р. виключений із університету та висланий на Полтавщину під гласний нагляд як учасник загального студентського страйку. З 1901 р. – член Революційної української партії (РУП), керівник відділу партії в Лубнах. Після закінчення університетського курсу з 1903 р. служив у Лубенському окружному суді, у листопаді 1905 р. став присяжним повіреним Харківської судової палати. 1913 р. обраний мировим суддею Золотоніського повіту і на цій посаді залишався до 1917 р.
Під час революції 1905 р. А. Лівицький був головою Коаліційного комітету українських, російських і єврейських організацій у Лубнах, а також очолював загін самооборони, який складався із шести бойових дружин, виступав на численних мітингах. З січня 1906 р. був заарештований у справі так званої Лубенської республіки та Громадської самооборони. Після втечі з-під варти 7 жовтня 1907 р. заарештований удруге в Лубнах і півтора року відбував ув'язнення.