Виїхавши у вересні 1920 р. до Австрії, В. Винниченко розгорнув кампанію боротьби з більшовизмом. Публіцистичні виступи В. Винниченка, передусім на сторінках «Нової доби», мали гучний резонанс серед української еміграції і європейської громадськості. Всеукраїнський з'їзд Рад (25 лютого – З березня 1921 р.) спеціальною резолюцією визнав В. Винниченка «ворогом народу» і персоною «поза законом».
На початку 1921 р. В. Винниченко самочинно оголосив про приєднання Закордонної групи українських комуністів до УКП, спричинивши цим невдоволення з боку членів групи і укапістів. ЦК УКП відмовився визнати Закордонну групу частиною своєї партії. У жовтні 1921 р. Закордонна група УКП саморозпустилася, видання газети «Нова доба» було припинено.
У 1923—1925 pp. В. Винниченко спробував повернутися до суспільного життя шляхом утворення політичного об'єднання Українського революційно-демократичного союзу (1925) та видання журналу «Нова Україна» разом із М. Шаповалом, але дуже швидко розчарувався в можливості ефективної діяльності УРДС.
Можливості впливу на політичне життя, на перебіг подій в самій Україні різко обмежилися. До його листів, пропозицій, міркувань майже не прислухалися, на звернення до Й. Сталіна не реагували. Не хотіли чути, з яким піднесенням він вітав початок українізації, які сподівання з нею пов'язував. Жодної реакції не сталося на брошуру «Поворот на Україну» (1926 р.). Все менше цікавились його новими досягненнями в художній творчості.
Щоправда, Володимира Винниченка, справжнього ісполіна української літератури XX століття, не можна було вирвати з цілісного літературно-мистецького процесу без шкоди для останнього. Можливо, це було нікому й не під силу, адже В. Винниченко органічно вріс в українську свідомість, був невід'ємним чинником культурного, а відтак і політичного життя. Тому його твори систематично виходять новими виданнями у багатьох містах республіки. У 1926—1928 pp. видавництво «Рух» видає «Зібрання творів» В. Винниченка в 28 томах, а в 1930—1932 pp. видавництво «Книгоспілка» – «Зібрання творів» у 23 томах. Жоден український письменник першої третини XX століття не мав такої читацької популярності, такої кількості видань своїх творів, як В. Винниченко.
Провівши решту життя у Франції (з 1925 p.), колишній голова уряду й держави УНР займався переважно художньою творчістю, зокрема живописом. У роки фашистської окупації Франції був ув'язнений у концтаборі. У післявоєнний час виступав проти гонки озброєнь.
В. Винниченко – автор багатьох літературних творів; окрім згаданих романів, це п'єси – «Щаблі життя» (1907), «Великий Молох» (1907), «Чужі люди», «Базар» (1910), «Гріх» (1918), драми – «Брехня» (1910), «Чорна Пантера і Білий Медвідь» (1911), «Натусь» (1912) та ін. В останні роки еміграції були написані драми: «Закон», «Великий секрет», «Ательє щастя», «Пророк», «Над». Його соціально-утопічні романи «Соняшна машина» (перший в українській літературі утопічний роман, 1921—1924), «Нова заповідь» (1931—1933), «Вічний імператив» (1936), «Лепрозорій» (1938) та інші містили критику західної капіталістичної системи. Твори В. Винниченка перекладалися російською і багатьма західноєвропейськими мовами. П'єси В. Винниченка ставилися на сценах театрів різних країн, герої літературної спадщини продовжують жити власним кінематографічним життям (фільми «Гріх», «Чорна Пантера і Білий Медвідь» та ін.).
На сімдесятому році життя на прохання молодого покоління емігрантів-українців В. Винниченко написав книгу «Заповіт борцям за визволення» (вперше побачила світ в Україні в 1991 p.). Це стисле, чесне осмислення української історії, її уроків, особливо революційної доби і її наслідків, це роздуми над майбутнім України і міркування щодо торжества заповітної української ідеї.
Цей твір незрозуміло мало освоюється вітчизняною історіографією (очевидно, за прямоту суджень, за «недипломатизм», за вірність автора раз засвоєному в молодості і на все життя імперативу – бути «чесним з собою»). В ньому багато ідей мудрого політика, що все своє свідоме життя присвятив боротьбі за Україну, за її долю. Відзначимо лише одну безумовно глибоку, можливо, навіть стрижньову думку. «Українська державність на Україні є, – вважав В. Винниченко в час апогею тоталітаризму. – її створив народ, вся українська нація в процесі великого перевороту життя в «тюрмі народів» – Росії… Форма української державності за цього відтинку нашої історії не є задовільною для нас. Так, вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона поневолена, покалічена, грабована, замучена. Але суть її Держави є, вона живе, вона береже в собі сили, які не дозволяють ворогам знищити її, які невиразно тримають у собі ідею самостійності, які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її…». Він вірив, що на його рідній вітчизні «безупинно, невмирущо у всіх душах мовчки і грізно лунає та сама всебічно-визвольна: