«Вивчення української революції, – зауважував він у «Передньому слові», – усвідомлення досвіду її має… першорядне значення для працюючих класів не тільки України, але й інших країв і народів – як пануючих, так і поневолених… Жертви, понесені працюючими верствами України і Росії у взаємній боротьбі, повинні бути пересторогою не тільки для них, але й для робітників та селян всього світу.
Між тим, література про українську революцію дуже бідна, її майже немає. Це останнє і послужило мотивом для укладення цих «заміток і матеріалів» і подання їх до друку в світ».
Із найзагальніших оцінок варто, думається, відзначити й те, що книга дуже насичена інформацією про діячів тогочасного руху, про їх персональний внесок у справу революції. Проте оцінки, як правило, дуже лаконічні, навіть дещо скупі. Схоже, автора дуже турбувало, щоб його позиція підкріплялась фактами, документами, принаймні, не розходилась з ними.
Варто зауважити, що праця П. Христюка, як і інших лідерів Української революції, не позбавлена мемуарного елемента. Проте автор намагається до мінімуму звести обсяг таких сюжетів і теж прагне уникнути суб'єктивізму.
«Замітки і матеріали до історії Української революції», звичайно не варто ідеалізувати. Вони мали й вади. Передусім, це не універсальний, а один, бодай і оригінальний, з поглядів на проблему (що визначався партійною належністю автора до есерівського табору).
Виявилися й обмежені можливості документальної бази, що була в розпорядженні автора: це, передусім, матеріали, пов'язані з Центральною Радою, Директорією, українськими урядами, центральними комітетами партій, подіями, що відбувались в Києві. Що ж до периферії, то сюжети, пов'язані з нею, практично відсутні, що не дозволяє скласти скільки-небудь цілісної картини про розвиток революції в загальнонаціональному масштабі.
Можна сказати, що, написана буквально за живими слідами подій, книга має й інші недоліки. Автор подекуди начебто продовжує на історичному терені боротьбу з політичними суперниками. Та й за такий короткий час, очевидно, було дуже важко відрафінувати максимально наближені до об'єктивних висновки.
П. О. Христюк належав до тієї досить численної групи українських емігрантів, яких не могло задовольнити довічне перебування за кордоном. Він постійно думав про Україну і прагнув повернутись на Батьківщину. Ці настрої і зумовлені ними кроки одержували різні оцінки сучасників.
Прибічники найбільш правих поглядів, ті, хто був нездатен на будь-яке замирення з радянською владою, більшовизмом, оцінювали вчинки М. Грушевського, П. Христюка, М. Чечеля, М. Шрага та інших як зраду ідеалам Української революції. Виразник таких поглядів Микита Шаповал жорстко писав: «Грушевські, Шраги, Христюки, Чечелі, Мазуренки, Ніковські спокійнісінько пішли на службу найлютішому ворогові, пішли ганебно, без жодних уступок з його боку».
Інакше оцінювали прагнення віденців (серед них і П. Христюка), а також їх дії в радянському таборі. Без сумніву, повернення на Батьківщину вчорашніх лідерів Української революції тут сприймалось із багатьох причин із задоволенням: і як фактичне визнання ними історичних поразок у боротьбі за владу, і як кількісне зменшення ворожого табору за кордоном (а якщо кількість помножити на якість – поверталися дійсно проводирі, – то ефект ставав незрівнянно вагомішим), і як додаткова можливість для ідеологічних акцій на внутрішньо– і зовнішньополітичних аренах.
Щоправда, згодом, під час репресій проти «колишніх», недавні розрахунки забудуться і їх заступить своєрідна «зміновіхівська» концепція. Один з її виразників, секретар ЦК КП(б)У М. Попов (на початку 1933 р. він приїхав в Україну у складі «команди» П. Постишева і займався ідеологічним забезпеченням розгрому «національного ухилу» М. Скрипника) у доповіді на зборах Харківського партактиву 9 липня 1933 р. говорив: «І в російських, і в українських емігрантів мова йшла, власне кажучи, про зміну віх боротьби проти Радянської влади, про новий маневрений перехід від одкритої боротьби до прихованої. І ось цей маневр 1923—1924 pp. захоплює дуже широкі кола української контрреволюційної еміграції.
В Україну приїжджає тоді група видатних членів ЦК УПСР – найчисленнішої партії Центральної Ради на чолі з Грушевським – Чечель, Шраг, Христюк та інші; приїжджає Ніковський, що був і прем'єром при польській окупації в Києві 1920 року, ряд професорів з Галичини. Все це робиться під виглядом визнання радянської України, хоч справді люди мають на меті її буржуазне переродження».