На посаді голови Донецького губвиконкому Ф. Сергеев навесні 1919 р. спробував повернутися до реалізації планів вичленення Донбасу зі складу України. Зібравши навколо себе колишніх лідерів Донецько-Криворізької республіки, він намагався виправдати сепаратистські дії загрозою для регіону денікінців, на яку начебто зовсім не зважали «ліві», в першу чергу Г. П'ятаков і тепер вже й X. Раковський.
Однак В. Ленін, Й. Сталін рішуче перервали всі заміри Ф. Сергеева, знайшли за краще взагалі перевести його на іншу роботу за межі України. В листопаді 1920 р. він став секретарем Московського комітету РКП(б), з лютого 1921 р. очолив ЦК Всеросійської спілки гірників і зарекомендував себе з найкращого боку. На VIII з'їзді РКП(б) обирався кандидатом, на VI з'їзді РСДРП(б), VII, IX та X з'їздах РКП (б) – членом ЦК партії. Був делегатом II і III конгресів Комінтерну, неодноразово входив до складу ВЦВК Рад і ВУЦВК.
Загинув під час випробування аеровагона на Курській залізниці під Москвою. Похований на Красній площі в Москві.
Праці Ф. А. Сергеева
Статьи, речи, письма. – М., Политиздат, 1983.
Література про Ф. А. Сергеева
Артем на Украине. Документы и материалы. – Харьков, 1961.
Александрова Н. Артем. Биографический очерк. – М., 1922.
Астахова В. И. Революционная деятельность Артема в 1917—1918 годах.-X., 1966.
Высокое стремление (Сб. материалов). – X., 1991.
Большая Советская Энциклопедия. Изд. 3-е. – Т. 2. – М., 1970.
Загорський П. Революційна діяльність Артема (Ф. А. Сергеева). – К., 1951.
Кузьмін М. Артем. – К., 1983.
Кузьмин Н. Рассвет. Повесть о Федоре Сергееве (Артеме). – М., 1983.
Могилевский Б. Л. Артем (Федор Сергеев). – М., 1960.
Полонсъкий Р. Ф. Життя – як день, і день – як вічність. Роман. —К., 1983.
Приваленко М. Е. Большевик Артем. Очерк о жизни и деятельности Ф. А. Сергеева (1883—1921). – Курск, 1964.
Синенко В. Человек с горящим сердцем. Повесть. – М., 1968.
Товарищ Артем. Воспоминания о Ф. А. Сергееве (Артеме). Сб., 2-е изд. – Харьков, 1982.
Туваев В. І. Артем-публіцист. Джерелознавчий та історіографічний аналіз спадщини революціонера-більшовика. – К., 1965.
Шейнис 3. С. Солдаты революции. – М., 1978.
«Ми знову будемо членами єдиної соціалістичної федерації»
(Володимир Петрович Затонський)
Відомий діяч Комуністичної партії України і Радянської держави народився 27 липня (8 серпня) 1888 р. у родині волосного писаря. Навчаючись у Кам'янець-Подільській гімназії, юнак долучився до громадської діяльності, зацікавився політичною літературою, разом з друзями створив гурток самоосвіти. Брав участь у політичних акціях під час збурення Першої російської революції. Був виключений з гімназії, однак клопотаннями батьків невдовзі відновлений.
Наприкінці 1905 р. учень восьмого класу вступив до соціал-демократичної організації меншовицького спрямування. Наступного року, після закінчення гімназії, Володимир вступив на фізико-математичний факультет Київського університету Св. Володимира, швидко познайомився з революційно налаштованими студентами, активно включився у протестно-демократичний рух і вже наприкінці 1907 р. був виключений з університету і висланий до Кам'янця-Подільського, де певний час вчителював. Через рік поновився у вузі і знову поринув у громадське життя, в 1911 р. знову був виключений з університету і висланий в рідне місто. Цього разу допомогли повернутися на студентську лаву відомі київські вчені О. Сперанський і С. Реформаторський, які помітили в В. Затонському неабиякі наукові здібності. Зрештою в 1912 р. було таки одержано диплом «по відділенню природничих наук, за спеціальністю хімія». Молодий дослідник подавав хороші надії, однак з не меншим ентузіазмом, ніж у науковій роботі, поринав у революційне життя.
В ті роки В. Затонський належав до течії меншовиків-партійців, а з початком імперіалістичної війни приєднався до меншовиків-інтернаціоналістів. Хоча імідж неблагонадійної особи дуже заважав із працевлаштуванням, науковці допомогли талановитому початківцю подолати перешкоди, і він з квітня 1915 р. став викладачем Київського політехнічного інституту, керівником хімічної лабораторії, блискуче зарекомендував себе як лектор і експериментатор-дослідник, зокрема працюючи хіміком у мережі дослідних полів товариства цукрозаводчиків. Наприкінці 1916 р. Володимиру Петровичу було присвоєно звання професора, однак він залишався на посаді приват-доцента політехнічного інституту. Колеги, серед них відомий вчений П. Холодний, вважали, що, щедро обдарований природою, В. Затонський робить злочин, не віддаючи себе повністю науці, пов'язуючи свою долю з революційною діяльністю. Очевидно, в останній сфері молодий інтелектуал активно шукав себе, долучившись у 1916 р. до Київської масонської ложі «Зоря».