Один із найавторитетніших діячів республіканської партійної організації, В. Затонський у 1923—1924 pp. був кандидатом, а в 1925—1937 pp. – членом Політбюро ЦК КП(б)У.
Заарештований у листопаді 1937 р. і за звинуваченням у належності до «антирадянського націоналістичного центру» 29 липня 1938 р. офіційно засуджений до 10 років тюремного ув'язнення без права листування. Однак того ж дня – розстріляний. Реабілітований В. Затонський у березні 1956 р.
Праці В. П. Затонського
Вир: з минулого. – X., 1926; Вид. 2-е.: X., 1929.
Соціалістичне будівництво і хімія. – X., 1932.
Література про В. П. Затонського
Бондар Л. С.Затонський Володимир Петрович // Українська педагогіка в персонах. У 2-х кн. – Кн. 2. – К., 2005.
Євтух М. Б. Затонський – видатний діяч народної освіти // Радянська школа. – 1968. – № 8.
Єфіменко Г. Г. Затонський Володимир Петрович // Енциклопедія історії України. – Т. 3. – К., 2005.
Затонський Д. В. Спогади про батька. // Зміна, 1964.– №7.
Коваль М. В., Телячий Ю. В. Володимир Затонський: нариси життя і діяльності (1888—1938). – Тернопіль, 2008.
Лікарчук І. Л. Міністри освіти України. В 2-х т. – Т. І (1917—1943). – М., 2002.
Майоров М. З історії революційної боротьби на Україні: 1914—1919. —X., 1928.
Морозов В. А. Владимир Петрович Затонский. – К., 1988.
Морозов В. А. Володимир Петрович Затонський. —К., 1964; К., 1967.
Марочко В. І., Хілліг Г. Репресовані педагоги України: жертви політичного терору (1929—1941). – К., 2003.
Сапун М. М. Володимир Петрович Затонський: до 100-річчя з дня народження // Український історичний журнал. – 1988. – № 8.
Сапун М. М. В. П. Затонський – політичний діяч і вчений. // Про минуле заради майбутнього. – К., 1989.
Табачник Д. В. Україна на шляху у світ. Керівники зовнішньополітичних відомств України в 1917—1996 pp.: (Біографічні нариси, документи і матеріали). Навчальний посібник. – К., 1996.
Табачник Д. В. Українська дипломатія: нариси історії (1917—1990). Навчальний посібник. – К., 2006.
Теловацкий М. Т. Владимир Петрович Затонский: к 100-летию со дня рождения. // Юбилеи науки: 1988. – К., 1989.
«Бог не дав мені сил справитись із цим завданням»
(Павло Петрович Скоропадський)
Майбутній останній гетьман України, військовий і політичний діяч народився 3(15) травня 1873 р. у Вісбадені (Німеччина) в аристократичній родині з давнім козацьким корінням. Його предок – Іван Скоропадський був гетьманом України на початку XVIII ст. Дворянський рід був одним із найзаможніших в Російській імперії: володів майже 8 тис. десятин землі та ще нерухомістю на 1,5 млн золотих рублів. Втім, перші 5 років Павло виховувався далеко від українських теренів – у Німеччині. Лише кілька літніх місяців він провів у маєтку свого діда в Тростянці, де українське сприймалося швидше за екзотичне, але ніяк не рідне. Тож навіть у зрілому віці П. Скоропадський зізнавався, що мав «дуже неясну уяву про свою Батьківщину і людей, що її населяють». Себе ж уважав «малоросіянином високого походження», «глибоко відданим російським царям» – і аж до 1917 р. демонстративно дистанціювався від «українців».
Походження багато в чому наперед визначило кар'єру Павла Скоропадського: служити цареві слід на самому вістрі інтересів імперії – зі зброєю в руках. Закінчивши в 1893 р. Пажеський корпус в Петербурзі, стає корнетом і служить в лейб-гвардії кавалерійському полку. Одружується з Олександрою Дурново, що ще більше примножує родинні статки. Під час російсько-японської війни, маючи можливість не відправлятися на фронт як батько малолітніх дітей, Павло Петрович сам пише рапорт з проханням відправити його в Маньчжурію. Дістає чин осавула Забайкальської козацької дивізії і до повернення восени 1905 р. з театру воєнних дій одержує низку воєнних нагород, у тому числі стає кавалером золотої Георгіївської зброї. Тут же призначається флігель-ад'ютантом у царському почеті, командиром лейб-ескадрону кавалергардів у Царському Селі. В 33-річному віці (грудень 1906 р.) він уже полковник, важлива фігура в оточенні російського монарха.