Не будучи впевненими у можливості й доцільності тривалої окупації України, німці надали перевагу ідеї П. Скоропадського утворити новий, дієспроможніший український уряд. Природно, слід було визначити претендента, який би його очолив. Пошуком кандидатів на цю посаду займалися різні служби окупаційного командування. Так, німецька військова контррозвідка запропонувала П. Скоропадського, І. Луценка та І. Полтавця-Остряницю. Вони отримали таку характеристику: «Скоропадський – аристократ, монархіст, генерал, багатий поміщик, слабовільний, але честолюбний; лікар Луценко – сильний оратор, уміє повести за собою маси, поміркований соціаліст, щирий українець, прекрасний організатор; Полтавець – політичний авантюрист, готовий на всякі комбінації, якщо це принесе йому користь».
Інші німецькі служби кандидатами називали М. Міхновського, того ж таки П. Скоропадського та Є. Чикаленка. Остання кандидатура швидко відпала. Д. Дорошенко серед причин зняття прізвища багатого поміщика та відомого громадського діяча з числа «пошукачів» називає відмову самого Є. Чикаленка. Але, мабуть, ближчою до істини є Н. Полянська-Василенко, яка основну причину усунення Є. Чикаленка з числа реальних претендентів на владу вбачає у небажанні німецького командування та багатьох впливових українців поставити на чолі держави під час громадянської війни цивільну людину.
Не було єдності з цього питання і в Союзі земельних власників. Так, один з його лідерів граф Гейдер пропонував на посаду диктатора Б. Ханенка (нащадок гетьмана М. Ханенка), але більшість також хотіла бачити на чолі України військового.
Загалом окупаційні власті віддали перевагу П. Скоропадському з цілої низки причин.
Вони враховували, зокрема, наступне. Генерал мав достатньо гучне історичне ім'я. Скоропадські на 1917 р. належали до числа найбільших земельних власників і в ході революційних подій виявилися стороною, що серйозно постраждала, – соціалістичне законодавство і здійснені на його основі дії були спрямовані на руйнацію самого способу існування поміщицького роду.
П. Скоропадський мав послідовно-монархічні уподобання і орієнтації. Він довгі роки знаходився в найближчому оточенні, у почеті Миколи II і як офіцер честі доводив вірність абсолютизму в ході російсько-японської війни і Першої світової.
Опинившись у гострому конфлікті з Центральною Радою після українізації 34-го армійського корпусу та ставши почесним отаманом Вільного козацтва, П. Скоропадський яскраво уособлював неприйняття всіх революційно-народоправчих планів і зусиль національно-демократичного табору, тим більше радикальних більшовицько-радянських сил.
Все це дозволяло небезпідставно сподіватися на те, що рівняння на кайзерівські й цісарські шаблони для П. Скоропадського будуть природними, органічними, наслідуватимуться, як мовиться, не за страх, а за совість, матимуть достатньо міцне не лише ідейно-психологічне підґрунтя, а й цілком певний матеріальний, класовий інтерес.
Тож кращого претендента на посаду, від якої залежало б розв'язання не стільки національно-українських проблем, скільки реалізація на теренах України інонаціональних інтересів, годі було й шукати.
Важливе місце в підготовці державного перевороту в Україні зайняла нарада представників Центральних держав у ніч з 23 на 24 квітня 1918 p., що проходила в помешканні начальника штабу Київської групи армій генерала В. Тренера. Саме тоді остаточно було визнано зміну влади «необхідною і такою, що не складає особливих труднощів» і вирішено питання про майбутнього диктатора України. Однак слід звернути увагу, принаймні, ще на два важливі аспекти. По-перше, це з'ясування того, чому саме цього дня, 24 квітня 1918 p., представники центральних держав остаточно вирішили долю Центральної Ради.
Ще з середини березня в Києві почала працювати змішана комісія, яка мала підготувати новий економічний договір між УНР та Центральними державами. Делегацію Української Народної Республіки очолив М. Порш – голова Державної комісії з товарообміну, німецьку та австро-угорську – посли А. Мумм та Й. Форгач. 23 квітня представники делегацій трьох держав підписали економічний договір, яким сповна документально забезпечувались інтереси Німеччини та Австро-Угорщини, їхні потреби в продовольчих товарах та сировині. Більше того, окупанти домоглися колосальних односторонніх вигод. Прикладом може бути нав'язана ними гра цін. Ось як її оцінювала лише в одному з аспектів німецька сторона: «Значення договору про вугілля стає ясним із співставлення цін: в мирний час один пуд вугілля коштував тут 20 копійок, встановлена нами зараз (підкреслено мною. – В. С.) ціна 4 1/2– 5 карбованців (у 25 разів вища. – В. С). Якщо, таким чином, Німеччина постачить Україні 19 мільйонів тонн вугілля, то це принесе нам величезний прибуток, приблизно близько 96 мільйонів марок. З іншого боку, підвищення встановлених для нас українським урядом цін на хліб складе в середньому близько 3 карбованців за пуд, тобто за належні поставці до Німеччини 30 мільйонів пудів хліба – близько 90 мільйонів карбованців, що рівняється в середньому 120 мільйонів марок. Таким чином, в результаті вигідних фінансових умов угоди на вугілля ми сплачуємо за хліб лише близько 24 мільйонів марок». Тому німецьке командування мало якомога оперативніше подбати про пошук та приведення до влади в Україні такої сили, яка була б здатна виконати умови договору.