Цього ж дня командуючий німецькими військами видав ще один наказ, яким фактично позбавляв український уряд можливості подбати про охорону Києва. Німці зайняли всі стратегічні пункти міста. Їхні військові частини приступили до виконання заходів за сигнальними гаслами «Готувати» і «Здійснювати» від 24 квітня 1918 р. Тобто переворот розпочався, по суті, 25 квітня. Його здійснював аж ніяк не П. Скоропадський «власними силами», а окупаційні війська.
Ситуація вимагала від Ради Народних Міністрів рішучих дій. Однак керівництво УНР розгубилося, не спромоглося прийняти бодай якогось рішення. Воно не зважилося ні на переговори з німцями, ні на відкриту боротьбу проти окупантів. У діях керівників УНР не було чіткості і послідовності. Адже в той час як Центральна Рада заявляла протести окупаційному командуванню, український уряд дав згоду на роззброєння своїх військових частин, що знаходилися на околицях Києва. Активну допомогу в проведенні цієї акції німцям надавали Січові стрільці. Уже в розпал подій, 26 квітня командуючий Київської групи армій отримав і офіційний дозвіл німецького імператора на проведення державного перевороту в Україні.
В ніч з 26 на 27 квітня німці роззброїли радикально налаштовану дивізію синьожупанників, сформовану свого часу в Німеччині з колишніх українських військовополонених. Паралельно з обшуком у приміщенні Центральної Ради і арештом кількох міністрів, 28 квітня німецькі генерали дали згоду П. Скоропадському озброїти своїх прихильників.
Втім, на той момент ситуація була взята під абсолютний контроль окупантами. Тому П. Скоропадський змушений був пізніше констатувати: «28-го квітня мені нічого не доводилося робити, все уже було готове».
Та й ночі на 29 та 30 квітня генерал спокійно проспав, просинаючись пізніше, ніж зазвичай, і навіть згодом не з'ясувавши як слід, якими силами, коли були зайняті стратегічні пункти Києва. Довелося виправдовуватися, що з часом «просто призабув деталі, подробиці “дрібних сутичок”».
Можна, звісно, дивуватися надзвичайному спокою і здатності володіти собою генерала, виявлених у екстремальних умовах. А можна припустити, що П. Скоропадський від самого початку, як ніхто інший, знав свою справжню роль у перевороті, розумів, що від нього мало що залежить (зважаючи на сили, яких явно бракувало), а тому терпляче чекав фіналу.
Що ж до головних подій ключового дня 28 квітня, то вони описані П. Скоропадським детально: доки силовими методами (однак з мемуарів не дуже ясно, хто їх насправді здійснював) блокувались установи, він міг кілька годин провести у роздумах біля пам'ятника Святому Володимиру, потім тривалий час говорити з архієпископом Никодимом тощо.
Можна зрозуміти П. Скоропадського, який пізніше з очевидною виправдувальною метою дуже обережно згадував про «офіційний нейтралітет» окупантів – він вповні прикметно, зокрема, зауважував: «як я чув, ця нейтральність, звичайно, була скоріше на нашу користь». Коли ж вчитуєшся в мемуари генерала, важко зрозуміти, що він взагалі конкретно (окрім отримування інформації та розмов) робив у критичні години державного перевороту. Створюється враження, що принаймні він сам безпосередньо взагалі нічим не керував, не впливав на події.
Навіть акт обрання П. Скоропадського гетьманом пройшов за його присутності лише на найостаннішій стадії (коли все було готове), в усякому разі без втручання у процес вирішення питання хліборобами-власниками, якими, вочевидь, диригувала інша сила. І цією силою були окупанти.
Сучасні дослідники по-різному оцінюють період правління П. Скоропадського. Одні вважають його «бюрократично-військовою диктатурою». Інші застерігають, що, прийшовши до влади, гетьман отримав диктаторські повноваження, але вони значною мірою були обмежені присутністю окупаційних військ. Дехто визначає гетьманську державу як «український різновид маріократії». Останній термін, мабуть, має на меті, не міняючи нічого по суті, хоч трішки завуалювати наукоподібним словотворенням визначення, яке дуже істотно зачіпає національне самолюбство – «маріонетковий режим».