З погляду вищевикладеного навряд чи доцільним видається додатковий пошук суб'єктивних причин краху гетьманської моделі державності. Вона виявилася історичним анархізмом, бодай пізніші спроби прихильників П. Скоропадського «заднім числом» довести її теоретичні, логічні переваги. В умовах революційного збурення вона не змогла скільки-небудь ефективно конкурувати й з планами відродження, з одного боку, демократичної республіки (Українська Народна Республіка), а з іншого – соціалістичної республіки (Української Соціалістичної Радянської Республіки). Інше місце і роль Української Держави в історичному поступі українства уявити собі важко.
Мабуть, зовсім не варто підозрювати П. Скоропадського у нещирості, коли, за його словами з останньої грамоти-відречення, він прагнув керуватися «винятково добром України». Та в історичного поступу своя глибинна детермінованість, а у революцій – своя логіка і свої невмолимі закони. Збагнути їх непросто, а воювати з ними – значить, зрештою, неминуче програвати…
Іншого в багатовіковому суспільному досвіді поки не було.
Опинившись в еміграції, П. Скоропадський поселився з родиною на віллі неподалік Берліна і зусиллями прихильників перетворився на прапор українського монархізму. Заснував Союз гетьманців-державників. Майбутнє України бачив у конституційній монархії. Правда, великої ваги правий сегмент українських емігрантів не мав, вагомим авторитетом на міжнародній арені не користувався.
Помер останній гетьман України від тяжкого поранення, якого зазнав під час бомбардування, 25 квітня 1945 р. у м. Меттен (Німеччина).
Праці П. П. Скоропадського
Слово ясновельможного пана гетьмана Павла Скоропадського на святочних загальних зборах МОСГД. – Берлін (22. 02.1942).
Спомини. – К., 1992.
Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – К. – Філадельфія, 1995.
Література про П. П. Скоропадського
Верстюк В. Ф., Горобець В. М., Толочко О. П. Провал проекту малоросійської України // Україна і Росія в історичній ретроспективі. Нариси в 3-х т. – Т. І. Українські проекти в Російській імперії. – К., 2004. – С 448—464.
Винниченко В. Відродження нації. – Ч. І—III. – К. – Відень, 1920 (1990).
Гетьманат Павла Скоропадського: Історія, постаті контроверсії. Всеукраїнська наукова конференція 19—20 травня 2008 р. – К., 2008.
Деникин А. Очерки русской смуты. В 5-ти т. – Т. 5. – Париж, 1926.
Дорошенко Д. Історія України. 1917—1923 pp. – Ужгород. – Т. І. – 1932; Т. II. – 1930.
Захарченко П. Селянська війна в Україні: рік 1918. – К., 1997.
Крах германской оккупации на Украине (по документам оккупантов). – М., 1936.
Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917—1919 pp. (історико-генетичний аналіз). – К., 1995. – С 3– 10.
Папакін Г. Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина. – Історико-архівні нариси. – К., 2003. – С 72.
Пиріг Р. Я. Гетьманат Павла Скоропадського: між Німеччиною і Росією. – К., 2008.
Реент О. П. Павло Скоропадський. – К., 2003.
Савченко В. Павло Скоропадський. – К., 2009.
Солдатенко В. Ф. Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999. – С 539—542.
Феденко П. Влада Павла Скоропадського. – Лондон – Мюнхен, 1968.
Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Т. І—III. – Прага, 1921.
Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1928.
«Чудовий тип старого українця»
(Микола Миколайович Устимович)
Відомий громадський діяч народився 1863 p., походив зі старовинного козацького роду багатих полтавських дідичів, 3 1917 р. приєднався до українського національного руху, увійшов до складу Генеральної козачої ради Українського Вільного козацтва. В березні 1918 р. М. Устимович став одним з ініціаторів створення та діяльності політичної організації Українська народна громада, яка брала участь у державному перевороті 29 квітня 1918 p., а також Київському з'їзді хліборобів-власників, де того ж дня було проголошено відновлення в Україні гетьманства. Сам був одним з кандидатів на посаду гетьмана.
У своїх спогадах П. Скоропадський назвав його «чудовим типом старого українця, [який] дійсно не за страх, а за совість любив Україну… Це чесна й шляхетна людина, у чому я мав можливість багато разів переконатись». Зважаючи на відданість М. Устимовича ідеї гетьманської влади, П. Скоропадський вирішив призначити його отаманом (головою) Ради Міністрів Української Держави, хоча й знав, що відповідних такій високій посаді якостей ця особистість не має. Тобто кандидатура М. Устимовича на роль голови українського уряду з самого початку розглядалась як неминуче тимчасова, перехідна.