Разом з гетьманом П. Скоропадським М. Устимович підписав «Закони про тимчасовий державний устрій України», які стали наріжними каменями нового державного ладу. В процесі формування уряду М. Устимович зіткнувся зі значними труднощами. Прагнучи надати кабінету українського характеру, що було апріорі нелегко, оскільки на прихильність українських соціал-демократів і українських есерів розраховувати не доводилося, М. Устимович зробив спробу домовитися з лібералами з партії соціалістів-федералістів. Крім досить потужних інтелектуальних сил, які були бажані в будь-якому українському уряді, залучення представників Української партії соціалістів-федералістів до співпраці з Українською народною громадою означало б і розкол в єдиному українському демократичному фронті або, принаймні, послаблення опозиційного табору. Уже ввечері 29 квітня 1918 p. M. Устимович звернувся до Головного комітету УПСФ та персонально до окремих її членів (К. Мацієвича, А. Ніковського, С. Шелухіна, О. Шульгіна) з проханням погодитися на отримання міністерських портфелів. Але, оскільки ця спроба не вдалась, а його ім'я не мало належної популярності ані серед українських кіл, ані серед німецьких військових урядовців, уже 30 квітня 1918 р. гетьман доручив формування уряду М. Василенку Щоправда, пізніше П. Скоропадський вказував на причину відставки М. Устимовича – його хворобу, яка начебто трапилась «мало не першого дня».
Таким чином, М. Сахно-Устимович був головою Ради Міністрів Української Держави протягом лише однієї доби.
Залишивши найвищий ешелон влади, він очолив департамент скотарства у Міністерстві земельних справ. Загинув на вулицях Києва 14 грудня 1918 p., захищаючи зі зброєю в руках режим гетьмана.
Література про М. М. Устимовича
Вороніна О. Гілка старого дерева // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики. Збірка наукових праць та спогадів. – Ч. 3. – К., 1999.
Дорошенко Д. Історія України. 1917—1923 pp. – T. 2.– Українська гетьманська держава 1918 р. – Ужгород, 1930.
Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918. – Київ. – Філадельфія, 1995.
Революция на Украине по мемуарам белых. – М.—Л., 1930.
Христюк П. Замітки і матеріали до історії Української революції. – Т. III. – Прага, 1921.
«Мати такого міністра народної освіти все ж була знахідка»
(Микола Прокопович Василенко)
Український громадсько-політичний і державний діяч, історик держави і права, академік Всеукраїнської академії наук України народився 2(14) лютого 1866 р. в с Єсмань Глухівського повіту Чернігівської губернії, в сім'ї дрібного службовця. 1883 р. закінчив Глухівську шестикласну прогімназію. Сьомий-восьмий класи проходив у Полтавській гімназії. Після закінчення гімназії 1885 р. вступив до Дерптського університету на медичний факультет, а згодом перейшов на історико-філологічний факультет, який закінчив у 1890 р. і захистив дисертацію на ступінь кандидата російської історії. Після цього М. Василенко переїхав жити до Києва; восени 1890 р. та протягом 1891 р. вдосконалював свої знання на базі Університету Св. Володимира, відвідуючи лекції В. Антоновича, М. Владимирського-Буданова, В. Іконнікова, І. Лучицького, О. Лазаревського та інших відомих професорів, став членом редакційної колегії журналу «Киевская старина». Протягом 1893—1903 pp. Микола Прокопович викладав у жіночій гімназії, Фундуклеївській гімназії та Володимирському Київському кадетському корпусі. З 1903 р. перейшов на державну службу: був неодмінним членом губернського піклування про народну тверезість (посада в штатах Міністерства фінансів) і одночасно секретарем губернського статистичного комітету (Міністерство внутрішніх справ). 1905 р. подав у відставку і почав займатися редакторською працею.
Впродовж 1905—1906 pp. M. Василенко був фактичним редактором газети «Киевские отклики», яка стала одним з найважливіших осередків громадсько-політичного життя Києва; писав передові публіцистичні та науково-популярні статті, рецензії, бібліографічні огляди. За публікацію матеріалів «антидержавного змісту» (із закликами запровадження республіканського ладу в Росії та захисту політичних в'язнів) був засуджений на один рік ув'язнення в петербурзькій тюрмі «Кресты». Вивчивши правознавство, 1907 р. успішно витримав іспити в Державній юридичній комісії при Новоросійському університеті в Одесі й отримав диплом І ступеня, що давав йому право на адвокатську діяльність.