В основі всієї правової системи вказаних «столів»-князівств лежав принцип, проголошений «Саксонським Зерцалом»: «ніхто не може привласнити собі іншого права, крім того, яке йому властиве від народження». Влада над народом була розподілена між великим князем та військовослужилими землевласниками. При цьому «в середньовічній уяві політичну незалежність країни <…> не ототожнювано з державною суверенністю, бо тодішня правосвідомість не знала безпосереднього панування держави над особою підданого: людина середньовіччя підкорялася іншій людині, а не державі <…> Державу сприймали як категорію абстрактну, лише як своєрідний додаток до особи властителя… З вимиранням одних і відходом інших княжих родів від свого народу становище почало змінюватися».
Від кінця XIV ст. Брацлавська, Волинська, Київська, Луцька землі (які Н. Яковенко вперто називає «українськими») жили «за власним правом, зафіксованим в привілеях», а з 1529 р. – за єдиним для всієї держави правничим кодексом – Статутом. 1505 р. «було закладено засади політичного парламентаризму… король не міг видати жодних постанов без згоди сойму». Станом на кінець XVI ст. «українська шляхта домоглася законодавчого потвердження станових, політичних, майнових та особистих прав, які вкупі з фактичною монополією на землеволодіння й участь в урядово-адміністративному та законодавчому житті держави забезпечили їй виняткове становище серед решти соціяльних груп і прошарків населення».
Прикладом автономного існування в державі була Київська земля, яку від 1471 р. очолював воєвода з роду литовських удільних князів Олельковичів. Він зосереджував у своїх руках усю повноту військової, судової, фінансової та дипломатичної влади. Різні регіони тогочасної «України» разюче різнилися один від одного. Волинь з середини XV до середини XVI ст. – це «екстериторіальна княжа вотчина», федерація Волинського, Володимирівського, Кременецького та Луцького повітів. Брацлавщину, на думку Н. Яковенко, коректно порівняти з Київщиною.
Головна причина «внутрішньої децентралізації» Волині – «наявність потужного й розгалуженого прошарку князів, нащадків як давньої династії володарів – Рюриковичів, так і нової – Гедиміновичів». Ці та інші княжі сім’ї – це «єдиний замкнений стан, до якого не давали доступу ні багатство, ні вплив, ні високі урядові посади. Князем був лише син князя, і ні король, ні сейм не могли пожалувати князівського титулу <…> Спадкове право князів на винятковість сприймала як належне не тільки українська родова шляхта, але й королівська влада <…> Князівський авторитет залишався в Україні нерозхитаним. <…> Особу князя і найвище право, носієм якого він уважався вже в силу народження, сприймали як наслідок Божого промислу, незаперечний абсолют». За класичною схемою всі князівські роди Великого князівства Литовського умовно поділялися на чотири групи, кожна з яких мала певне відношення до руських земель: князі литовського походження (в т. ч. представники панівної династії Гедиміновичів), князі руського походження (Рюриковичі), вихідці з татарських орд і Кримського ханату (в т. ч. Чингізиди); князі невстановленого походження. З кінця XIV ст. до середини XVIІ ст. на теренах Волині та сучасної центральної України проживало щонайменше п’ятдесят два князівських роди.
Особливу місію серед них мали «господарі Русі» – князі Острозькі. Саме князівська верства була реальною владою на території сучасної західної та центральної України, «проти яких і уряд, і король, і сейм перетворилися на порожні слова без реального змісту». Так, на території Лубенщини Вишневецьких, рівній якій не було на території тогочасної Європи, «діяли єдина влада і єдине право – княже». У середині XVIІ ст. двадцять два княжі роди контролювали на Брацлавщині, Волині (яка була «питомим гніздом князівських родів») та Київщині від 80 до 90% земельного фонду. При цьому, наголошує Н. Яковенко, «потужність» руських (яких Н. Яковенко чомусь уперто називає «українськими». – Д. Я.) «набагато перевищувала реальну вагу князівської групи Білорусі і Литви».