— Одверто. здається, ні чим не виявив. Але те. що він не спробував утекти, зовсім не говорить за його лояльність.
— І не зробив навіть нічого подібного до вибрику академіка Павлова?*
— Наскільки я знаю, не зробив.
— Ну, так про віщо ж говорити тоді? Ми чомусь звикли думати, що раз людина мовчить, не розпинається на кожному перекресті за революцію, значить, людина та є прихований контр-революціонер. А того, що людина ця тихо, без усякого галасу робить своє діло, корисне насамперед пролетаріатові, — цього ми не помічаємо... Та будь він хоч трохи незадоволений з того, що в нас тут діється, хіба б він не поїхав за кордон? Адже він знає, що покажись лише він там і заяви, що ненавидить більшовиків і хоче працювати на капіталістів, так йому зараз же дали б і лабораторію, й кошти, І чого б він не захотів... Але ж він не поїхав! Вважає, що тут йому краще працювати...
— Це він тобі сам так сказав?
— Нічого він мені про це не говорив. Я сама бачу.
— А я бачу інше. Колись він не боявся показати своєї революційности. а тепер нічим її не виявляв.
— Те, що він ховав у своїй авдиторії студентські сходки? Але, товаришу дорогий, хіба зараз треба ті сходки ховати? Від кого?.. Крім того, не забувай: йому вже сімдесят п'ять літ. Невже від такої старої людини можна вимагати, щоб він горів юнацьким запалом.
Студент помовчав, замислено розглядаючи її зачервоніле від зворушення лице. Потім похитав головою й мовив:
— Небагато треба, щоб ти почала ідеалізувати людину.
— Хай… Терещенко така людина, що її можна й варт ідеалізувати. Але це зовсім не ідеалізація. Я просто зрозуміла Його.
— Ну. гаразд, — подумавши, згодився студент. — Припустімо, що він, дійсно, такий гарний... Але того, що лише ти це зрозуміла, мало. Треба, щоб і інші студенти так само зрозуміли.
— А ти думаєш, що це важко зробити? Зовсім ні... Треба показати йому, що іноді й гора може посунутися трохи назустріч Магометові. І ми от що зробимо... Але ходім краще в профком. Там ми за це з усіма поговоримо.
***
О четвертій годині, саме в той час, коли Адріян Євгенович звичайно йшов обідати, в лабораторію зайшов Олександер Матвійович Ганевський. Вид він мав урочистий: Його згорблена постать старалася триматися рівно, піджак, завжди розхристаний, був застібнутий на всі ґудзики, а волосся й борода розчісані. Побачивши його, Адріян Євгенович не втерпів, щоб не спитати з усмішкою:
— Що це з вами, шановний Александре Матвійовичу?
Олександер Матвійович, видко, не сподівався на таку іронічну зустріч: докірливо глянув на свого друга й засмучено потер руки. Але, згадавши, що Адріян Євгенович має здатність на несвоєчасні й недоречні жарти, посміхнувся й собі. І трохи ніяковіючи, офіційно мовив:
— Дозвольте, дорогий Адріяне Євгеновичу, вітати вас із днем народження й побажати вам сили й здоров'я, щоб ви могли продовжувати свою роботу з таким же успіхом, як і досі.
Говорячи це, він дивився на підлогу, і не помітив, як Адріянові Євгеновичу пробігла по лиці якась тінь. Підвів голову, лише коли той упорався з собою й, простягши йому руку, голосно розсміявся.
— І для того, щоб нагадати мені про мій вік ви набрали такого серйозного вигляду?.. Чи ви цим хочете натякнути мені, що небагато вже часу лишилось мені коптити небо?
— Який же ви єхидний, Адріяне Євгеновичу, — ображено відповів Олександер Матвійович. — Невже ви не можете подумати, що я прийшов до вас із щирим серцем?.. Хіба я можу натякати на вашу старість? Варт вам лише мигцем глянути на мене, і ви зрозумієте, що мені до смерти значно ближче, аніж вам. А я на вісім років молодший за вас... Ви ще такий бадьорий.
Адріян Євгенович зрозумів, що своїми питаннями зробив старому другові боляче. Ступнув до нього й заспокоююче поклав йому руку на плече.
— Не ображайтесь на мене, любий друже. Повірте, мені дуже приємно, що ви оце зайшли до мене: не забули, значить, що сьогодні день мого народження... Але чого ж ми тут, біля дверей, стоїмо? Давайте сядемо... Почастувати, на жаль, я вас нічим не можу, а поговорити а вами завжди приємно.
Він узяв його під руку й повів до стола. Присунув йому стілець, а сам сів напроти так, що коліна їхні зіткнулися.
Як завжди, розмова між ними почалась невідразу. Вони так рідко бачились, що до того, як заговорити, їм треба оглянути один одного, порівняти з минулим разом, пригадати, про що саме тоді йшла розмова, і декілька разів з видом авгурів посміхнутися один одному. Потім вони починали перекидатися коротенькими й обережними зауваженнями щодо інститутських новин і чуток, погоди й своєї роботи, довідувались один в одного за здоров'я й самопочуття, і лише по тому розмова їхня ставала такою, якою повинна вона бути поміж старими друзями.