***
Точно о пів на сьому Адріян Євгенович увійшов у щедро й рівномірно залляту електрикою авдиторію. Трохи схиливши голову й твердо ступаючи, пройшов ті декілька кроків, що відділяли двері від катедри. Не підіймаючи голови на напівкруглий амфітеатр, де поволі завмирав студентський гомін, підвівся на катедру, оглянувся на асистента, що похапцем кінчав поратися біля свого довгого столу а приладдям для демонстраційних дослідів, і лише по тому, міцно спершись обома руками на пюпітр, різким рухом підкинув голову і глибоко зідхнув, набираючи повітря для перших слів лекції.
Завжди він починав читати саме так. Студенти звикли до цієї його маніри, вважаючи її просто за професорську звичку. Вони не знали, що Адріян Євгенович цим приховує легке хвилювання, що постійно, як тільки він підходив до дверей в авдиторію, холодком своїм дотикалось йому до спини. Але знали, що всі свої балачки треба припинити саме в ту мить, коли професор підводить голову, інакше лекція триватиме кволо й нецікаво.
Але сьогодні балачки не могли враз ущухнути, і від цього хвилювання ще більш остудило спину Адріянові Євгеновичу. Заглиблений у обдумування перших слів лекції й зв'язаний неприємним хвилюванням, він не відразу усвідомив, що саме заваджає йому почати, а гірко подумав, що це є перша ознака старости: він уже не може в одну мить упорядкувати своїх думок і перетворити їх у слова. Півхвилини стояв, розгублено й несвідомо оглядаючи авдиторію. І раптом зрозумів, що заваджає йому зосередитися глухий гомін, а вщухнути вік не може через те, що авдиторія незвично переповнена... Ніколи ще на його лекціях не бувало такого: за довгими пюпітрами, що тяглися впоперек авдиторії, підвищуючись один над одним, жодного вільного місця немає; проходи щільно забиті рухливою студентською масою; навіть невеличкий простір біля катедри був захоплений студентами: вони або просто сиділи на підлозі, підложивши книжки, або попритискувались до стінок; навіть верхні двери були розчинені й за ними виднілись обличчя, що старались зазирнути в авдиторію...
Здивовано, розширеними очима дивився на це Адріян Євгенович, ураз забувши все, що він мав зараз читати. Не розумів, чому це раптом студенти такою масою присунули на його лекцію. Він досить добре знав кожного студента з другого курсу, що для них він тепер читав, знав, що їх було не більш як сто. Але зараз ніяк не можна було знайти ті знайомі обличчя: так вони змішались з незнайомими й забутими. Очевидно, тут були й студенти з старших курсів — ті, що, давно вже, мабуть, перезабули фізіологичну хемію; були й такі, що він їх ніколи не бачив... Невже тут зібрався мало не ввесь інститут? Але тоді, що їм усім тут треба?.. Ці й ще багато інших питань промайнуло в голові Адріянові Євгеновичу, та на жодне з них відповіді не знайшов. Стояв, не вміючи приховати свого здивування, і очі йому розгублено моргали.
Нарешті а авдиторії запанувала тиша. Принаймні, тисяча очей звернулось до професора, мовчка вимагаючи від нього початку лекції. Але хвилини а півтори проповзло до того, як невпевнений і приглушений голос Адріяна Євгеновича порушив напружену тишу.
Чигати він почав настільки тихо, що на задніх пюпітрах нічого не було чути: голос йому щохвилини зривався, в горлі застряло якесь незрозуміле жужмо, і не мав він певности, що говорить потрібне. Думки, що завжди текли безперервним потоком, сьогодні раз за разом обривались, мов гнилі нитки. Кожне речення виходило сухим і невдалим, одгороджуючись од другого довгою й прикрою павзою — наче не лекція це була, а перебазування чогось погано вивченого. А, що найгірш за все, Адріян Євгенович почував на собі здивовані його незвичною розгубленістю погляди свого асистента й студентів: вони чекали від нього по-завсідньому яскравої лекції, подібної скорше до промови оратора на політичному мітингу, а не зле зрозумілої плутанини.
Але це тривало недовго. Чи від того, що тиша в авдиторії нічим не порушувалась і студенти все ж таки прислухались до його слів з напруженою увагою, чи від того, що він сам, кінець-кінцем, узяв себе в руки, голос йому помалу зміцнів, думки перестали розпорошуватися й хвилювання зовсім покинуло його. Він випростався, розгорнув свої плечі, відірвав руки від катедри, щоб плавкими жестами підкреслювати кожну свою думку, голос потужно залунав по всій авдиторії, а блискучі й зовсім молоді ще очі наче намагались блиском своїм запалити всіх слухачів тим огнем, що ним уже запалав сам професор. Студенти теж випростались, витягли вперед свої лиця, щоб не пропустити жодного ним сказаного слова. Адріяи Євгенович одчув, що між ним і слухачами ніби простягайсь невидимі нитки, а з їх допомогою він міг керувати своєю авдиторіею: напружувати чи послабшувати увагу, викликати посмішки й примушувати всіх разом з ним переживати його захоплення й надхнення. І від цього було радісно.