Выбрать главу

Давно вже не почував він такого надхнення, давно він не знав такого єднання з своєю авдиторіею. Але, радіючи цьому, вік ані на жодну мить не забув, що не було б цього, коли б не сьогоднішня розмова з студенткою, що посмішкою своєю нагадала йому дружину. Думка про це ввесь час непомітно ворушилась йому в голові, просочуючись крізь низку необхідних зараз думок — обережно, щоб нічим не порушити ту низку. І ввесь час очі йому бігали по численних студентських обличчях, розшукуючи між ними лице з великими очима, що дивились на нього ранком здивовано й щиро. Адріянові Євгеновичу не хотілось думати, що її могло тут не бути: адже вона приходила складати звіта, отже, вона не на другому курсі... Але вона була тут. Несподівано він побачив її десь ззаду. І не втримав радісної усмішки, навіть злегка кивнув їй головою. Посмішка стала йому ширшою, коли вона ніяково відповіла йому теж посмішкою. Та не тільки вона йому посміхнулась: вся авдиторія зацвіла посмішками, бо кожний із студентів подумав, що професор саме йому привітно кивнув. Од цього Адріян Євгенович продовжував читати ще з більшим захопленням, вже не задумуючись над тим, чому сьогодні авдиторія така переповнена.

І не звертав уваги на те, що в ті хвилини, коли він замовкав, чекаючи, поки асистент приготує приладдя для досвіду, або витираючи руки по закінченні його, студенти зворушено гомоніли поміж себе й перекидались записками: не тільки лекція їх зворушувала.

— Я говорила, — похапцем шепотіла одна а студенток своєму сусідові, — що треба було б бронзовий бюст Дарвіна або Маркса... або Леніна. Щоб він йому на столі стояв. А оті письмовні причандали — ну навіщо вони йому?

— Та не наївничай, — терпляче відповідав студент. — Адже знаєш же: все це так екстрено вийшло, що не встигли грошей зібрати. Та не у подарунку ж і справа.

— Можна було не таке звичайне придбати.

— Чого ти пристала до мене? Пішла б у комісію та й сказала б... Не даєш тільки слухати.

На другому кінці авдиторії щоразу поновлювалась перервана суперечка:

— Раніш ми просто не задумувались над цим. От і здавалось так, як ото ти кажеш. Ну, а сьогодні ми все пригадали.

— Що пригадали?

— Все… І порішили, що він цілком гідний цього... Щоправда, похапцем це все влаштовано. Але це нічого. Він зрозуміє: хоч і просто, хоч і недоладно, так зате щиро.

— Не підтримую я цього.

— А не підтримуєш, так нічого тобі тут і сідати та до мене липнути.

А в найдальшому кутку, де можна було говорити, нікому не заваджаючи. пошепки провадилось якесь екстрене засідання. В лоск запарений чорнявий юнак, хвилюючись і ковтаючи слова, питав у трьох інших, таких же запарених і трохи спантеличених:

— Що ж його тепер нам робити? Адже за якихось п'ятнадцять хвилин він кінчить, а в нас іще нічого неготове… Хто з промовою виступить? Хто такими словами про все розкаже, щоб він зрозумів нас як слід?

Хлопці похмуро мовчали... Тільки один з них одважився мовити:

—Ти от не хвилюйся до часу. Все обійдеться.

І він був правий: усе обійшлось...

Дві години читав Адріян Євгенович, ані на жодну мить не розгубивши уваги своїх слухачів. І хоч уся істота протягом цих двох годин була йому напружена, він не відчув утоми; тільки ввесь час чоло йому вкривалось рясним потом, а горло почало пересихати. Наближаючись до кінця, він навіть розтягав слова й нарочито робив коротенькі павзи, щоб ще трохи продовжити несподівану сьогоднішню радість.

Зосередивши всього себе виключно на темі лекції, він не помітив, як у авдиторії з'явились спершу дехто з інститутських викладачів, потім професори й, нарешті, сам ректор. Усі вони входили через задні двері — ті, що вели звідси до лябораторій, — і зупинялись біля них, якось чудно оглядаючи захопленого Адріяна Євгеновича й напхом набиту авдиторію. Прийшов І Олександер Матвійович; він раз-у-раз зазирав у невеликий папірець, що тремтів йому в руці...

Як не старався Адріян Євгенович затягти на кілька хвилин свою лекцію, але зрештою кінчити її довелось: сьогоднішня тема вичерпалась до краю. Злегка уклонився авдиторії, дякуючи їй цим за увагу, і повернувся до виходу. Але занесена, щоб зійти з катедри, нога повисла йому в повітрі: так він здивувався, побачивши тут своїх колег, а між ними Олександра Матвійовича, що показував йому на свій папірець...