— Важко повірити, щоб отака людина могла в своїй авдиторії ховати студентські сходки, — промовила дівчина після короткої мовчанки. — Це ж ходяча мумія, а не людина... Не знаю, як і говорити мені з ним зараз.
— Да, повірити нелегко, — згодився студент. — А, між іншим, це так. І він міг робити це, майже ні від кого не ховаючись, бо знав, що охранка не заарештує його. Правильніш: не посміє заарештувати: адже затримання такого відомого вченого, як він, викликало б страшенний скандал на весь світ. Ясно, що царський уряд побоювався таки цього й обмежувався лише тим, що стежив буквально за кожним його рухом. Біля дверей його квартири вдень і вночі на варті стояв шпиг.
— Чого ж він тепер такий — чужий нам?
— А хто ж його знає. Мабуть, Жовтень приніс не ту революцію, що на неї вій чекав. От він і сховався у свою мушлю, мов той слимак. А шкода; не важко уявити, які величезні наслідки дало б сполучення такого вченого, як Терещенко, з революцією.
Дівчина замислено оглянулась на щільно зачинені двері лабораторії, помовчала трохи й закінчила розмову:
— Говорити про це, звичайно, корисно. Але мені треба все ж таки до нього. Якщо хочеш і цікавишся взнати кінець моєї історії, почекай мене тут... Почекаєш?
— Робити мені зараз усе одно нічого. Можу почекати.
***
Зайшовши в лябораторію, Андріян Євгенович стриманим кивком відповів своєму асистентові на вітання, але коли той обережно висловив свою думку відносно сьогоднішньої погоди, мовчки й непомітно знизав плечем. Професор не любив асистента й терпів його біля себе лише через те, що той умів працювати, як гарно й точно збудований механізм; акуратно виконував завдання, уважно стежив за порядком в лабораторії й досить прийнятно допомагав студентам, що практично проробляли курс фізіологічної хемії. Не любив же його за те, що асистент не мав ніякої ініціятиви й жадного досліду не зробив без професорових указівок.
Те, що поруч нього працює безсловесний помічник, а не науковий співробітник, трохи дратувало Адріяна Євгеновича.
Роздягшись і повісивши пальто й бриль, професор пройшов до свого столу, дорогою оглядаючи шафи, що з них визирали різноманітні прилади й хемічний посуд, і робочі столи, суспіль заставлені тим же. З задоволенням помітив, що все звично стоїть на своєму місці, і сів, присунувши до себе клаптики паперу з учорашніми замітками щодо роботи... Обстанова, без якої вів не мислив свого існування, мішанина знайомих пахощів, що ними назавжди було пронизане повітря, і розмірені рухи асистента, що відміряв мензуркою якусь рідину, — все це враз витравило з нього лишки ранкових споминів. Він навіть забув, що саме трапилось з ним удома: цілком поринув у свої замітки. А закінчивши з цим, хвилину дивився в вікно, додумуючи свій новий дослід, потім звернувся до асистента:
— Отже, Анатоліє Петровичу, сьогодні, я думаю, ми можемо розпочати. Ви розпорядились із собаками?
— Так, — односкладово відповів асистент, поставивши мензурку.
— І приготували всі реактиви й прилади?
— Якраз кінчаю.
— От і гаразд...
Не хапаючись, Адріян Євгенович одяг робочий халат і підійшов до асистента перевірити його роботу. Але його зупинив обережний і тихий стукіт у двері. На запрошення а лабораторію ввійшла невисока дівчина іі зупинилась біля дверей, приховуючи свою ніяковість посмішкою й невпевнено поглядаючи то на нього, то на асистента. Професор помітив, як ворухнулись їй брови, коли її очі зустрілись з примруженим поглядом його помічника.
Нарешті вона сказала:
— Професоре, можна поговорити з вами?
— Можна, звичайно, — відповів той. — Скиньте калоші й посидьте хвилину біля того столу. А я зараз.
Дійсно, за хвилину, закінчивши поверхове оглядання наготовленого асистентом, Адріян Євгенович сів напроти дівчини. Уважно оглянув її схилене до столу обличчя й мовив:
— Ну, я вас слухаю.
Дівчина не відразу перемогла свою ніяковість, що збільшувалась од присутности того, на кого вона прийшла жалітися. Спершу плутаючись, а потім більш-менш заспокоєно розповіла професорові за свою вчорашню неприємність із звітом. Вона бачила, що професор жадного слова не пропускає з оповідання, а це підбадьорювало її. Так само вона помічала, що він інколи озирається на свого помічника, що порався в протилежному кінці кімнати, наче розмова йшла зовсім не про нього. А коли знову повертався до неї, в очах йому просвічувалась стримана іронічна посмішка.