І Клим бачить: Зінька ось-ось заплаче. Перебив її сповідь.
— Для початку, Зінько, скажи, як опинився тут я?
— Не знаю. Теж запросила Нонна.
— Гаразд. Ходімо звідси мерщій! Підемо пішки. Це далеко, але корисно.
Усю дорогу Клим, на правах старшого, давав поради першокурсниці Луговій.
— Ти зможеш, ти здібна і тямуща. На клубному відділенні дають знання, що стануть основою для подальшого навчання, а головне — праці.
— Хто твій педагог по баяну? Не Рі-золь? Наші педагоги — професіонали.
Дехто з них ще вчиться в консерваторії, як-от Корцов, а більшість — уже з великим досвідом. А чому не переведешся на домру? Вона легенька, маленька. Просись до Глушка. Смичок, сопілка, плетр у його руках співає. Є одне «але». Ти колись бачила живого Єсеніна?
— Ти що? Він же у 1925-му повісився!
— Не повісився, а повісили.
— Звідки ти знаєш?
— Читав. Так от. Єсенін — це педагог по класу домри Глушков. Якби їх можна було поставити поруч, ніхто не міг би розпізнати, де великий поет Сергій Єсенін, а де — не менш великий скрипаль, піаніст, домрист Костянтин Глушков. Збагнула, Лугова? Тобто красень. За ним не тільки клубне відділення гине, а й бібліотекарі. Раджу: закохуйся у мене, наприклад, у шибайголову Колю Остюка, у Корцова, дозволяю навіть у нашого коменданта Кабздира, тільки не в Глушкова!
— Чому?
— Він одружений і сильно. Має двох маленький дітей.
— Гаразд. Я врахую.
Хвалячи й заохочуючи Зіньку, Клим помітив, що та повеселіла. Увійшовши в раж, він завів мову про генія, яким, на думку клубників, був педагог Микола Іванович Різоль.
— Я поведу тебе після стипендії, Лугова, у філармонію на його концерт з оркестром. Ти взнаєш, що таке баян і віртуоз-баяніст. Гра зачепить тебе, як зачепила мене ще в армії, коли по радіо почув: «Квартет баяністів Київської філармонії. Художній керівник М.І. Різоль». До того я не надавав особливої уваги музиці чи грі на якомусь інструменті. Після сам заходився експериментувати. Треба, Зінько, набратися терпіння. У мене теж є проблеми. Коли ж опануєш нотну грамоту, клавіші чи кнопки, смичок, таке відчуття, наче ти подолав порожнечу. Музика — це інший світ. Послухай, що з цього приводу казав ще один геній (Л. ван Бетховен): «Музыка — это откровение более высокое, чем мудрость и философия».
Боже дитя! Клим цілком свідомий був, що подолає порожнечу на селі: брак духовності, культури зокрема. Тому своїй супутниці плів таке: уявляєш, Зіно, приїздить туди випускник клубного відділення Шумейко. Усе потрощу, поламаю (лінощі, нецензурщину, пиятику), організую квартет баяністів імені К. Шумей-ка, хор хлопчиків і драмтеатр.
Зінька довго сміялася.
Клим зніяковів: наче ж я серйозно говорив, подумає, що я марнославний. Замовк.
— Ти, Шумейко — молодця! — враз почув.
Дзигарі на Великій Лаврській дзвіниці пробемкали одинадцяту вечора.
— Треба в тунель.
Так називали студенти вхід до заповідника, той, де церква з Надекономічною брамою (XVII ст.), оскільки ворота Цен-трального входу зачинялись рівно о 20-00. Запізнишся на кілька секунд, сторож зупиняє:
— Нізя! Ти шо не понімаєш два руські слова: ні, зя!
— На добраніч, Лугова!
— На добраніч! Розвеселив ти мене, Климе.
— Де ти вештався?
Це сусіда по ліжку і товариш по навчанню Микола Остюк.
— На демонстрації.
— Вона вчора пройшла успішно і, мабуть, без твоєї участі.
— Правду кажуть про тебе: колючий ти, Миколо. Свідомі комсомольці, Миколо, такі як Шумейко, на демонстрацію з нагоди 36-ї річниці Жовтня ходять два дні поспіль. Жартую. Навідався до матері, — нахабно брехав Клим.
— Де ж хаваніна?
— Мати сама на картоплі сидить. Ось пиріжки тільки.
Який я молодець, що прихопив у Нонни.
— Давай швидше! Вола б з'їв, так жерти хочеться.
— Ти, Миколо, такий малий, а так багато їси!
— Того й малий, весь час їсти хочеться.
VII. Остюк і педагог Хохлова
Сусід по ліжку, товариш по навчанню... Ні. Коля Остюк був для Клима усім. Клим тоді ще не знав, що «... велика незручність бути усім». Це знав єдиний чоловік, котрий і написав сказане вище, француз Анатоль Франс.