Ми зізнаємося Вам: як усякий бідний студент рахує копійки, так і ми, перераховували свої борги, що Ви їх записували в зошит. Усе сходилося до мізерії. Дивує: як радянська система торгівлі могла породити подібне доброчинне явище у Вашій особі? Ми щиро жалкуємо, що так мало знали про Вас. Здогадувалися: чимось пов'язані з нашим директором, бо флейту він брав у руки після того, як вертався з гастроному на Цитадельній, де Ви працювали. Байдужість до грошей, вірніше наживи, будь-якої вигоди і доброта об'єднують Вас з нашим директором. Таких близьких і таких різних.
Усі красоти Печерська (а Ви їх знаєте!) ми готові кинути Вам до ніг, наша спаси-телько, як каже Фотинія!»
P.S. Панове! Не соромтеся говорити піднесено, надто тоді, коли йдеться про жінку.
ХІІІ. «Яка гидота!»
— Не піду я сьогодні, хлопці, на заняття. Занедужав я, — простогнав Кузьма Мегедь.
— Брешеш! Ледацюро, бісів сину.
— Та ви що, хлопці? Я так стараюсь, батька-інваліда шкода. Климе, тебе парторг кнуром обзиває, мене батько теж.
— Тягнись, кнуряко, на стипендію, на стипендію!
— От якби цього року скласти екзамени хоча б з однією четвіркою. Та не бувать цьому, про інше пофантазую.
— Ти ж хворий!
— Хворому не можна фантазувати чи що?
— От якби в сільському клубі була така машина: натиснув кнопку і полилася музика. Не ходив би Кузьма на той клятий баян. Не розказуєте, що було на комсомольських зборах — не треба. Я ж тоді, здається, хворів. Але сам здогадуюсь, що було. Чули флейту? Отже, на душі у директора гарно. Хочете інші прикмети?
— Якщо Нонна з Подолу не запитує «навіщо?» — їй подобається.
— Якщо педагог із клубної справи, циганка Алла, посилає Остюка по цигарки — у викладачів зарплата.
— Хлопці! От якби риба сама ловилася, булка так і лізла в кошик, в авоську. А головне — от якби скласти екзамени хоча б на трійки! По-чесному скажу: не піду сьогодні на заняття. Мордує мене кандидат наук (це наш викладач з української мови та літератури Олексій Олексійович). Глузує з мене. Що не скажу, а він: «яка гидота!».
— Не ходи, пошкодуєш потім. Кандидат наук Олексій Олексійович своє національне почуття висловлював ось так. Тим, хто калічив українську мову, казав: «яка гидота!». Калічили всі, педагоги взагалі у 50-х розмовляли російською мовою. Якщо всім, хто калічить українську мову, казати «яка гидота!», гівна у країні стане менше.
Перше, а може, й друге враження від Олексія Олексійовича складається неприємне. Сухий, іронічний, педантичний і з кілометровою дистанцією. Цей по цигарки студентів не посилав. Окремі його риси відштовхували нас, іноді обурювали. Ми його навіть трохи побоювалися. Але було дуже цінне в його педагогіці — він був не такий, як усі, він був надзвичайно вимогливий, він був професіонал. Не любив недбалість, неорганізованість, неграмотність, поганий почерк і запізнення. Ставлення до всього цього виражалося двома словами: «яка гидота!».
З такою людиною важко і студентові і педагогічному колективу. Але без нього — ще важче. Ми багато й неграмотно писали творів, а він приносив, кидав, як непотріб, на стіл, додаючи: «яка гидота!».
Олексій Олексійович тренував наш мозок ще й такими прийомами:
— Як буде по-українському «действительный»?
— Діяльний, — гудемо.
— Треба «чинний», можна «дійсний».
— Як буде «ледоход»?
— Ледохід!
— Яка гидота! «Скрес» треба говорити.
Нам подобалось, коли Олексій Олексійович читав вірші напам'ять. Тоді він ставав м'якшим, одне слово, іншим. Цитував багато, любив Шевченка, Рудан-ського, Федьковича. Майже ніколи не жартував і, як було вже мовлено, завжди тримав дистанцію. Якось стався на його занятті такий курйоз.
Ніна Бака прийшла в аудиторію в зеленій сукні. Олексій Олексійович довго дивився на неї. Та не витримала.
— Щось не так зі мною? Я ж усе відповіла.
— У чому справа, студентко Бака?
— Ви весь час дивитесь на мене!
— Зір лікується зеленим, от і дивлюся, — сердито гаркнув.
Нонна стверджувала, що кращими вчителями з літератури завжди були євреї. От, мовляв, Етіна Павлівна, яка викладала у нас російську літературу, ніколи не скаже: «яка гидота!».
— Бо не вимовить, — це Остюк включився у дискусію. — А ще тому, що боїться.
— Кого?
— Усіх.
— Колю, ти не тільки Фотинію, а й
Етіну Павлівну не любиш. А пригадуєш, як вона замість традиційного привітання і знайомства прочитала: