Пронь кидав розсіяний і втомлений погляд на жінку і мовчав. Йому ліньки було відповідати. Інколи з апатії виводив старого стукіт візочка, який слідом за Грунею тягнула її неповнолітня донька. Тоді мозок його починав працювати, не тому, що побачив молоду дівчину і все те, що дає тільки молодість. Ні. У доньки була парасолька, вона ще здалека червоніла, немов велика фантастична квітка. Таку парасольку, здається, мала моя Сара, коли я був молодий. Пронь із сумом дивився, як гублячись серед пляжних парасольок, зникає червона фантастична квітка. Моя Сара таки вміла продавати. А з Грунею — нічого спільного, хіба що ота червона шовкова матерія на доньчиній парасольці.
Та я захопився. О, знову дільничний. Ні, Марко сьогодні якийсь не такий. Тривога в очах. Щось назріває: шторм, ураган, контрабанда? Може, спитати? І дід Пронь ні з того ні з сього ляпнув:
— Начальнику! Ви ж усе знаєте! А чого мовчите? В Одесі холера чи що?
— Якщо так, то чого питаєте, діду?
— Та я пожартував, Марку Петровичу! Ви ж знаєте, як ми в Одесі любимо жартувати.
— Це правда.
І в свою руру замогильним голосом:
— Негайно всім звільнити пляж!
І так разів з двадцять. Пронь рахував, потім кинув рахувати, почав в'язати все докупи. Вчора увечері в забігайлівці люди про щось шепотілися, Ісаак не встигав прибирати пляшки з-під дешевого вина «Ркацителі». Вино як вино. Столове, сухе, біле, а головне — дешеве. Але чого так багато його виносять із собою? Добрий сьогодні виторг у чоловіка! А що на серці у тих людей, котрі перемовляються загадково і дудлять «Ркацителі»? У Проня мозок запрацював активніше. Напередодні ходила чутка, що в одному з районів Одеси вмирають люди один за одним, їх не ховають, а спалюють. Ця страшна звістка одних налякала, інших навела на сміх:
— Черговий жарт одеситів, громадяни дачники!
А ще дільничний учора радив дідовим пожильцям їхати на о. Кароліно-Богаз. Мовляв, там і дешевше, і пляж чистесенький. Дід Пронь тоді страшенно образився. З рота копійчину витягує. Треба подумати, що ж я не так зробив.
Думати не було коли. Пронь підхопився із насидженого місця і, опираючись на ціпок, ледь не бігцем подавсь додому. Зазирнув у вікно, постояльців не було. Ну це ще нічого не означає. Але ж не було і їхніх речей! У кімнатах безлад, Сара в сльозах:
— Постояльці втекли, навіть купальники забули, ось на абрикосині теліпаються.
Діду не страшна примара смерті, він давно вже збирається умирати. Але... своєю, як кажуть, смертю. А від холери? Ні. Такого Пронь не хоче ні собі, ні Сарі, ні людям. У кого його спитати про вино? Навіщо так гребуть? Ісаак правди не скаже, він зацікавлена особа. Маркові, дільничному, не до вина.
— Ти, старе луб'я, знов куняєш? Скажи Сарі, хай бере кілька ящиків «Ркаци-телі», бо у мене вже нікуди ставити!
— А навіщо?
— Холеру вбиває.
Пронь майже вголос подумав:
— Яка ж добра жінка Груня, бо решта причаїлись, замкнувши двері на засув, оскільки кожного свого сусіда вважають зараженим холерою.
Поки Пронь обмірковував, Сара кілька ящиків привезла на візку і перенесла до кухні. Усім полегшало, стало якось надійніше. Страх, що затьмарював розум, залишив на деякий час тих, хто в Ісаака отоварився «Ркацителі». Цього ж дня з одеського залізничного вокзалу один за одним рушали вагони, переповнені курортниками. Розвантажували місто.
Навіть міліція (тихенько) підказувала:
— їдьте негайно, хоча б за 30 км від Одеси.
На третій день з Одеси вже нікого не випускали. Усі звичні речі почали здаватися людям якимось знаменням.
— До того йшлося, — каже Проневі сусідка. — Часник на Узвозі перед цим подорожчав утричі.
— Так часник же від чуми і цинги, — пригадав Пронь.
— Не кажіть. Часник проти всього по-мошний. А море як принишкло? Ось послухайте.
— Я недочуваю.
— Мені повірте, якщо глухі. Або ще така прикмета, — веде далі сусідка. — На кущах малини ягід більше, ніж листя. А виноградні грона які? Важкі, чорні ще в серпні, ось дивіться, діду! Це на лихо, на пошесть.
— Це на врожай.
— Старе луб'я та й годі! Правду каже Груня. То я пішла.
Море й справді ніби принишкло. Але погода напрочуд сонячна й ласкава. Густа зелень після недавнього дощу рясно укривала доріжки, що вели до пляжу. Проте пляжі в Одесі спорожніли. Страшна хвороба лякала й чатувала на кожного. Ніхто не знав достеменно її симптомів. Жартуни пророчили: цілодобова діарея — основний симптом. Жартуни мали рацію. Кожен рятувався як міг. Одним пощастило виїхати, одесити ж пере-живали напасть у власних домівках, лікуючись «Ркацителі», приїжджі — повинні були пройти обсервацію у закритому режимі: без зовнішніх контактів і під суворим медичним контролем. Отож усі піонерські табори, санаторії, пансіонати, школи, бази відпочинку спішно перетворювалися на місця обсервації.