Аудиторія враз забула, що складає вступний екзамен на юридичний факультет, і зірвалася вибухом сміху. Для цього була причина, бо більшість читала роман А. Головка «Бур'ян».
Втихомирив абітурієнтів Іван Митрофанович. А потім... Слова Вікторії Анатоліївні ніхто не надавав. Вона звикла сама брати.
— Ще третє запитання, і ви, шановний, кладете свою роботу сюди (ткнула пальцем на стіл) і шуруєте прямісінько в річпорт. Там, здається, потрібні вантажники!
«І за віщо мені ці муки? Цей день? Казав же: не люблю вступні екзамени», — картався Іван Митрофанович.
Картався і морячок, довго сидів ніби води в рот набравши. Коли Стелла Павлівна нагадала, що час від чернетки переходити до чистовика, абітурієнт-моря-чок підвівся, підійшов до столу, поклав свою «роботу» й екзаменаційний лист на стіл. Всередині аркуша — одне речення: «Такої жратви не люблю!»
Час читачеві дізнатися, що абітурієн-та-морячка звати Макаренко Олег Андрійович, і що він закінчив Яцунівську середню школу Полтавської області. А то заладили: морячок, морячок...
Олег Андрійович узяв з першої лави свої речі, власне, одну: брезентову сумку з наклейкою «Морфлот», уклонився і зачинив за собою двірі аудиторії № 101.
Жінки-екзаменатори лишались незворушними й робили, здається, все педагогічно правильно, окрім одного. Читач у нас розумний, сам домислить. Зате Івану Митрофановичу муляло і рвало серце усе разом: Чорнобиль, конфлікт з колегами й абітурієнтом Макаренком Олегом Андрійовичем. Треба було б, мабуть, зупинити хлопця, умовити продовжити екзамен. А може, ні? Я таки справді дивак-педагог. А чому ж тоді мені так подобається читати лекції? Хід його внутрішнього монологу перервала Стелла Павлівна.
— Ось тут поставте свій підпис.
— Що це?
— Прочитайте! Акт про відмову.
Механічно прочитав акт і знов узявся за газету. Не читалося.
— Вітусю! Ходімо на останню лаву щось перекусимо! А ви, Іване Митрофановичу, керуйте тут. Ваше професорське око все помітить.
Проте професорське око нічого не помічало, бо й не дивилося.
... Хто зна, яких висот сягнув би морячок, якби не цей казус: безпосередність хлопця і брак знань випускника сільської школи. А він же марив чотири роки вивчати право. Серце в нього юне, довірливе, душа — моряка-підводника.
— Це ж не війна, врешті-решт.
Образи морячок ні на кого не затаїв.
— Хай — недоучка, але ж не придурок, — все ж шкребло в голові.
Вийшовши з корпусу, Олег Андрійович поправив на собі кітель, став у величну позу (наче перед телекамерами) і сказав собі: смійтеся, екзаменатори, скільки вам влізе!
Католиком колись було дозволено поставити монумент у пам'ять страшної Варфоломіївської ночі. А чому б отут, на місці, де я стою, не поставити монумент і не викарбувати золотом: «Тут безславно завалив вступний екзамен моряк-підвод-ник Макаренко О.А.».
Вражає? Ще б пак! Усякий придурок-абітурієнт тоді подумає: подавати заяву на юрфак чи не рипатись. Накупи краще кілька мішків проса і дюжину курчат. Сиди собі під хатою у селі, де одні діди та баби, і агакай на проклятущого глумку: «Ага! Ага! Га-га»... Жарти жартами, але гірко на душі Олегу Андрійовичу. Не пішов у річпочт, куди його направляли. Був у нього ангел-охоронець, хоча за чотири роки й підірвав здоров'я на атомному човні.
— Не піду в річпорт, подамся на залізничний вокзал. Недоучка? Так. Але ж не придурок.
Знову виструнчився і вже серйозно:
— Ви образили захисника Вітчизни.
Ангел-охоронець нашіптував морячку слова його матері: «Синку! Не гнівайся і не сумуй. Сонце ж однаково світить і для праведника, і для грішника, і для негідника».
Москва і Ленінград Олегу Андрійовичу не по зубах. Але в Одеський інститут інженерів морського флоту вирішив спробувати.
А тим часом письмовий екзамен з української мови і літератури добігав свого кінця. Випала ціла година, доки повернули твори, засекреченими, зашифрованими.
В очікуванні подальшої роботи Іван Митрофанович надумав усунути міні-конфлікт із дамами-екзаменаторками вдруге. Знайшов виправдання для обох. Жінок на філологічному факультеті, де працював професор, як на трикотажній фабриці імені Рози Люксембург. І в кожної свій норов. Природно, що й у цих двох те саме. Стелла Павлівна терпіти не може неграмотності і серед колег, і серед студентів. Молодець! А Вітуся? Молода, недосвідчена. І, мабуть, не ординарна. Отак! Хіба не добре, що Іван Митрофанович нагадав нам про те, що в літературознавстві називається «мотивація»
Тимчасом принесли роботи абітурієнтів, і професору стало вже не до мотивації. Чорний олівець, орфографічний словник і величенька купка творів. Хоч і не після шахти, але добряча втома після перевірки (хай скажуть, що не так), як у шахтаря. Далі те, що викладачі називають «ручною роботою». Адже все повинно збігатися — прізвище, оцінка, номер, екзаменаційний лист.