— Морячок, морячок-абітурієнт! — впізнала його і стара жінка.
Брязнула на паркет таця з вишуканим сервіруванням. Працівниця нагнулася й заходилася акуратно все визбирувати...
— Пропонували ж мені місце прибиральниці в Могилянці. Вилизувати не було б такої потреби щодня. Відмовилася. Погналася за доларом, — плачучи писала заяву у відділі кадрів колишня доцентка-екзаменаторка, пенсіонерка, Стелла Павлівна.
Честь факультету
«У ту історичну епоху, яку прийнято називати радянські часи, у розквіті тоталітаризму, псевдогероїзму та показухи, примат надавався дармовій праці, на громадських засадах», — записала у свій щоденник відома журналістка, в минулому студентка одного з провідних вишів столиці.
Польові роботи студентів у колгоспі, на агітпунктах, на овочевих базах, у ботанічному саду імені академіка Фоміна, на будові гуртожитків тощо. А скільки інших подібних заходів заважали святая святих, тобто навчальному процесу!
Про ту славну історичну епоху багато писали академіки, лауреати, депутати.
Та спало на думку розповісти незабутню мені історію про один такий захід на громадських засадах.
— Лізон! Тебе терміново викликає декан! — сказав мені староста курсу перед лекцією з журналістської майстерності.
Узагалі-то мене звати Єлизавета, а прізвище — Пікуза. Але якщо Лізон, то нехай буде Лізон. Секретарка уже чекала мене біля аудиторії.
— Ви, Єлизавето, єдиний у нас на факультеті майстер спорту, наша гордість, можна сказати, — вітав мене декан, коли я опинилася в його кабінеті. — До речі, з якого спорту ви майстер?
— З плавання крілем.
Вийшовши із мовчазної задухи, він продовжив:
— Це нічого, навіть добре. Але вам доведеться стріляти.
— Я ж ніколи в руках не тримала рушниці! — крізь сльози промовила Лізон.
— Це нічого. Там буде професійний інструктаж (по-вашому — тренування). Ви ж майстер спорту! Веселіше, веселіше, Лізон. Здається, так вас називають ті, хто вас любить? Адже йдеться про честь факультету!
Єлизаветта Пікуза зрозуміла, що заперечити декану — це все одно, що заперечувати очільникові держави під час його інтерв'ю. Окрім того, наближався час захисту дипломних робіт, за ним і держіспит.
— Отже, домовились! — підсумував декан.
І тут до його кабінету кулею влітає доцент М. Студенти називали її Манюня, а в дужках Міс-мода. І цілком справедливо, бо більшість наших викладачів вдягалися навіть гірше за студентів. Яка тоді була в них зарплата? Запитайте, якщо хочете. А Манюня, тобто Міс-мода, міняла свій гардероб щодня. Студентам це подобалося. Подобалися не тільки її вишукані сукні та декор, а й лекції.
Так от. Ні тобі «доброго дня», ні «дозвольте», вривається і в крик.
— Яка стрільба? І чому саме я повинна пертися на військову кафедру? У стрільбі я тямлю стільки ж, як у санскриті!
— Про це могла б і промовчати, бо кандидат філологічних наук повинен щось тямити і в санскриті. І не кричіть! Неля все чує, студенти!
А далі продовжував:
— Люба моя, тобто Манюня, здається, так вас називають ті, хто вас любить. Врешті-решт, це ж не Ватерлоо! Не війна. І все продумано. З вами поїде фронтовик, офіцер, професор Б. Він з першого разу виб'є усі десятки. А також ось — майстер спорту Єлизавета Пікуза. їй полковник навіть до стрілянини поставить десятку. Потім ще одна особа чоловічої статі з кафедри фотожурналістики, асистент Ч. Він, як ви знаєте, за два кроки нічого вже не бачить. У полковника жалість до таких, сам носить окуляри чи то плюс п'ять, чи то мінус.
— А як же зі мною?
— Вам, Манюню, полковник дасть десятку за красу! Ги, ги, ги...
— Декане, оксамитовий! — не вгамовувалася Манюня в дужках Міс-мода. Замість мене нехай їде фронтовичка, старший викладач З. Вона, певно, стріляє.
— Що певно, то певно. Але тільки уявіть собі на секунду, що буде. Спочатку вона візьметься за полковника, вчитиме його української мови, тоді перейде до членів військової кафедри. А потім як візьме рушницю. Ні, я в'язнем Лук'янівки не хочу бути, мені добре й деканом.
Після деякої паузи декан уже веселіше завершив:
— Я, звичайно, трохи нагнав страху на вас. Але зрозумійте, честь факультету потрібно ж комусь захищати. Це ж не війна. Побавитесь трохи, розважитесь і пам'ятайте: нам потрібна перемога.
Потиснув нам руки, чмокнув мене у щічку і замкнув на ключ свій кабінет.