І ми поїхали. Поїхали на ВДСГ. Саме там у підвальному приміщенні нового навчального корпусу і відбулася історична подія зі стріляниною. По дорозі жартували, фронтовик-професор розважав дотепними історіями, пригодами. А оскільки викладав французьку мову, то пересипав свої оповідки французькою лексикою. Проте чим ближче під'їздили ми до резиденції військової кафедри, тим більше спадав наш емоційний тонус. І нарешті, ось воно, заховане в сутерени стрільбище зі скромним інтер'єром: старий зелений ковралін на підлозі, рушниці на стінах, мішень і... полковник, що не гаючи часу, професійно, навіть урочисто й гарно, провів інструктаж, від якого, здається, сам він одержував величезне задоволення.
— Понятно?
— Понятно! — гаркнув фронтовик-професор Б. Мабуть, тільки йому й було все «понятно». Та ми на знак солідарності теж закивали головами.
— Сначала стреляют мужчины!
Декан наче рентгеном просвітив офіцера-фронтовика. Той з ходу кілька разів влучив у десятку. Полковник, задоволений і усміхнений, тис йому руку і дуже хвалив. Ми з Манюньою потерпали. Що вже казати про асистента Ч., до якого дійшла черга. Він довго не міг улягтися, знайти потрібну позу. Та ще й окуляри з носа сповзали. Полковник сердився.
— Не ёрзайтесь, мужчина!
І тут у мужчини сталася катастрофа. Шукаючи окуляри (+5), він ненароком натиснув на курок. Куля просвистіла мало не над головою полковника. Тієї ж миті на нас вилився фонтан «нормативної військової лексики» уже не сердитого, а лютого, як тигр, полковника.
З четвертого чи п'ятого разу асистент усе-таки вцілив у трійку.
— Женщины, к ружью!
Мордувались ми довго. Описувати не буду, бо мати як прочитає, згадає Другу світову війну. Мордувались не тільки ми, а й полковник. А нам же потрібна була перемога. Наказом і мольбою декана ми не могли знехтувати за будь-яких обставин.
І коли я, майстер спорту з плавання, побачила на своїх колготках, куплених майже на всю стипендію, не стрілки і не дірки, а дірели завбільшки з більярдні кулі, а в Манюні вимазані в якомусь мазуті її білосніжне жабо і новенький лайковий піджачок, не втрималась і пішла на злочин. Простіть, пане полковнику. Ви тоді, мабуть, щоб відійти від шоку, завданого вам асистентом Ч. та нами, мило обнімалися і згадували свої військові подвиги з фронтовиком-професором Б. Скориставшись цим, майстер спорту Єлизавета Пікуза з металевою шпилькою (вона носила тоді зачіску, як у Юлії Тимошенко) підкралася до мішені і... Манюні проколола десятку, собі — дев'ятку.
— Вот видите, женщины, что такое профессиональный инструктаж! — порадів за нас полковник.
Можете засуджувати мене, шановні читачі, але нам потрібна була перемога.
Другого дня на дошці об'яв кожен міг прочитати лаконічну інформацію. «Честь факультету захистили» — і великими літерами, як горобці, наші прізвища.
Інакше бути й не могло, адже ми не на змаганнях зі стрільби зайняли друге місце.