Коли Вільчур зазирнув до Люції, то застав її за шиттям. Узагалі, ступінь її зацікавленості в очікуваній забаві був для Вільчура несподіванкою. Як він собі пригадував, у Варшаві Люція рідко бувала на балах чи танцях, вона також не пропадала за такими розвагами, як театр чи кіно. Вільчурові це здавалося цілком природним, бо відповідало його власним інтересам. Він вважав її дівчиною серйозною, яка недаремно присвятила себе такій відповідальній і цінній праці, як праця лікаря.
Тепер він був здивований її переміною, бо за переміну він сприйняв раптовий потяг до танців. Ще кілька днів тому він би сміявся, якби йому сказали, що Люція може присвятити свою увагу таким смішним речам, як перешивання сукні.
Однак на нього чекала ще більша несподіванка. Саме в суботу, незважаючи на те, що в амбулаторії іще шестеро людей чекало на перев’язку, Люція, залишивши вказівки для Донки, вирушила в Радолішки. Коли через дві години вона повернулася, Вільчур запитав, що сталося, Люція відповіла так, ніби йшлося про цілком звичайну річ:
– Зрештою, сьогодні цей бал у Ковалеві, і я мусила піти до перукаря, щоб зробити зачіску.
Лише тепер він помітив на її голові якісь дивні кучері й локони. Навіть їй із цим було красивіше. Однак він не міг видобути із себе нічого іншого і сказав:
– Ну, звісно, звісно.
В душі ж Вільчур так зовсім не думав, щоб це було чимось звичайним. За обідом помітив, що її нігті теж полаковані в рожевий колір.
«Я не повинен дивуватися всьому цьому, – стверджував він. – Вона молода, а ми ведемо тут такий сірий і безбарвний спосіб життя. Цей бал для неї – подія».
Люція, натомість, думала не лише про себе і про свою зовнішність. Він переконався у цьому, коли, шукаючи в шафі чорний одяг, не знайшов його і, лише оглянувши кімнату, побачив, що той висить на стільці. Одяг був свіжо почищений та випрасуваний.
О шостій годині за ним приїхали.
Сідаючи біля Люції у бричку, Вільчур відчув запах парфуму. Це зовсім засмутило його, і щоб приховати розгубленість, він почав детально розповідати Люції про якусь ускладнену операцію на дванадцятипалій кишці, про яку він читав у щойно отриманому щомісячному журналі. Ця тема зайняла їм усю дорогу.
Бали в Ковалеві та у всіх інших дворах у цих краях значною мірою відрізняються від подібних забав у столиці. Відрізняються насамперед тим, що запрошені гості не вважали за найвищу честь приїхати якомога пізніше, а власне у призначений час, а іноді й на кілька годин раніше. Тому коли Люція з Вільчуром зупинились перед ґанком двору в Ковалеві, там уже було людно й шумно. Привітати гостей біля брички вибіг молодий господар, за ним дріботіла його мати. Ще кілька людей вийшли на ґанок, щоб побачити, хто приїхав.
Вільчур та Люція з кількох десятків присутніх гостей знали лише кілька осіб. Окрім Павліцького та ксьондза, це були переважно поміщики з близьких і дальших місцевостей, їхні дружини, сестри, дочки чи матері. Сюди ще не дійшла модна звичка омолодження, і матері виглядали як матері, дружини – як дружини, а дочки – як дочки. Матері сиділи на диванах, дружини зосередились у бічній вітальні, обговорюючи господарські справи, панночки стояли купками, шептались, сміялись і кидали погляди у бік їдальні, де чоловікам подавали горілку та закуски.
Панове без огляду на різницю у віці стояли довкола столу. Розмова тут була загальною. Прийшов сезон полювання, і це займало увагу всіх, старих і молодих, досвідчених мисливців та початківців.
Тим часом у салоні зазвучали перші тони настроюваних інструментів. Оркестр, який привезли з Радолішок, не був численним, оскільки складався усього з трьох осіб: піаніста, скрипаля та гармоніста, але був випробуваним і користувався великою популярністю у всій околиці.
Молоді панове повільно виходили з їдальні, і тепер пан Юрковський почав їх представляти Люції й Вільчурові. Їх обох з чуток усі знали давно. Не лише тому, але й завдяки красі Люції, незабаром навколо них зібралося чимало молоді, і разом зі звуками першого вальсу Люцію було запрошено на танець. У свою чергу Павліцький запросив панну Юрковську, і незабаром салон наповнився танцюючими парами. Перекуска, а точніше випиті при ній настоянки, чудово вплинула на настрій чоловіків і на бажання кружляти під звуки музики. Паням таке заохочення не було потрібне, адже самий танець був для них заохоченням.
Люція виглядала привабливо. Про це їй говорило не лише дзеркало вітальні, в якому вона контролювала свою зовнішність після кожного кола танцю, але й погляди усіх чоловіків. Тут були жінки й молодші від неї, і краще вдягнені, але вона могла не боятися браку уваги.