– Все ж напишіть йому, – наполягала вона. – Дайте йому телеграму. Я не можу. Ви самі це розумієте. Не йдеться про мої амбіції, але я знаю, що він, не читаючи, відкине мою телеграму. Зрештою, він вас любив.
Кольський похитав головою.
– Моє прохання також не подіє.
– Тоді напишіть до доктора Канської. Він її любить. Можливо, піддасться її проханню. А ви говорили, що у неї таке добре серце. Але ж тут йдеться про милість. Про милість до помираючого. Ви не можете відмовити мені в цьому!
Після довгих вагань Кольський погодився, хоча знав, що цим відверне від себе Люцію. Разом з пані Добранецькою вони відредагували довгу телеграму.
А тепер, власне, вони чекали на відповідь. Пані Ніна раз за разом виходила з кімнати свого чоловіка, щоб дізнатися, чи не отримав Кольський повідомлення. Телеграма прийшла близько полудня. Кольський відкрив її і прочитав вголос:
«Професор Вільчур страждає парезом лівої руки. Тому він не може взятися за операцію. – Люція».
Ніна безпомічно впала на фотель.
– Боже, Боже!..
Раптом вона підскочила.
– Це неправда. Це не може бути правдою! Це лише привід. Я не вірю!
Вона схопила депешу і, потрясаючи нею, гарячково заговорила:
– Зрозуміло, що виправдання. У нього немає серця. Боже мій! Що робити? Порадьте щось мені. Як його схилити?! Напевне, він абсолютно здоровий і радіє, що його ворог гине. Цей парез руки – випадкова придумка.
Кольський похитав головою.
– Не думаю. Панна Люція не вдавалася б до подібних дій. Та й професор також не мав підстав для цього. Вони могли б написати, що у нього немає часу.
– То що це? Скажіть мені, що це!
Він знизав плечима.
– Гадаю, що це правда.
Пані Ніна почала плакати. Кольський вивчав її розпущене волосся, червоне обличчя та набряклі від сліз повіки. Вона була відразлива. Відштовхувала і була непослідовна. Багато років вона обманювала і брехала чоловікові, а тепер впадала у відчай так, якби була найвірнішою дружиною. Наче вона найбільше любила його. Можливо, саме тому в Кольському народилося співчуття. Особисто він був переконаний, що життя Добранецького врятувати не вдасться. Він поділяв думку Коллемана, що тут може йтися про один шанс на сто тисяч. І все ж… Однак він уже бачив не одного пацієнта, який був у подібній ситуації. Чарівний скальпель професора Вільчура серед ста тисяч міг знайти один щасливий шанс.
Він знову прочитав депешу.
«Парез руки, – думав він. – Парез, а значить – не тотальний параліч… І все ж, чи для цієї операції потрібно використовувати обидві руки?.. Трепанацію і так робитиме асистент. Це дрібниця. Йдеться про видалення пухлини. Тут однієї руки може бути досить. Навіть може вистачити вказівок».
Кольський з досвіду знав, що Вільчур має якийсь неймовірний інстинкт миттєвої орієнтації в операційному полі. Надійний інстинкт. Найскладніша пухлина з метастазами була для нього чимось давно йому відомим…
– Прошу пані, – сказав він, і Ніна враз перестала плакати, ніби очікуючи надії, – прошу пані, гадаю, якщо навіть професор Вільчур страждає від цього парезу руки, він все одно міг би зробити операцію.
– Міг би?.. О Боже! справді, міг би?
– Точно міг би. Звичайно, з певними труднощами. Але це можливо.
– Чи можна буде його переконати в цьому?
Кольський ледь знизав плечима.
– Як хірург, він добре знає, що за допомогою асистентів, особливо асистентів, які його знають давно і вже робили з ним не одну операцію, він може зробити це хірургічне втручання.
– Але як змусити його це зробити?
– Тут не може бути слова «змусити». Залишається лише просити.
– Отже, чимшвидше давайте надішлемо другу телеграму.
Кольський похитав головою.
– Сумніваюся, що це матиме успіх.
– То що робити? Що робити?.. – вона гарячково стиснула пальці.
Після довгих роздумів Кольський сказав:
– Наскільки я знаю професора Вільчура і наскільки я можу судити, гадаю, найкраще б ви зробили… поїхавши до нього. Якщо ви зможете його розчулити, якщо ви зможете отримати прощення… можливо, він погодиться. Звичайно, тут не може бути певності…
Пані Ніна зірвалася з місця.
– Але чи достатньо часу для цього? Чи встигну я поїхати туди, аж на кінець держави, і повернутися з ним? Чи не буде занадто пізно?
Кольський розвів руками.
– Ніхто не може за це ручатися.
– Так, так, – гарячково заметушилася вона. – Не можна витрачати ні хвилини часу. Я не візьму з собою ніяких речей. Поїду, як стою. Мені вже все одно. Просто перевірте тільки, коли у мене найближчий поїзд.
– Думаю, що ви краще зробите, скориставшись літаком. До Вільна ви долетите, а там можна телеграфом з Варшави замовити машину та поїхати просто з аеродрому в Радолішки. Це буде набагато швидше, ніж залізницею. Дорога в обидва боки у вас візьме менш, ніж півтори доби, а точніше тридцять вісім годин, включно з двома годинами на місцях.