– Який ви добрий, – здивувалася вона. – Ви вже все перевірили і порахували!
Кольський нічого не відповів. Він уже багато разів прораховував це. Стільки разів, скільки очікував, що Люція дозволить йому приїхати хоч на кілька днів.
Пані Ніна вже не дивувалася, що він знає час виліту й прильоту до Вільна, а також, як у Вільні замовити машину.
– Це так добре, що ви все знаєте! Я б сама не дала ради з усім цим. Я напівпритомна.
Раптом вона схопила його за руку.
– Пане Янеку! Пане Янеку, їдьте зі мною!
Кольський трохи зблід.
– Це неможливо, – відповів він. – Зараз я не можу їхати.
– Чому?
– У нас повна клініка. Колеги орають, як воли. Я не можу.
– Ах, що мені до клініки! – обурилася пані Ніна. – Я зараз же поговорю з Ранцевичем, і ви будете вільні.
Кольський скривився.
– Тут не йдеться про доктора Ранцевича та звільнення, але я просто не можу змушувати своїх колег робити більше роботи, через те, що я хочу прогулятися на кінець держави.
Вона з докором глянула на нього.
– Ви прогулянкою називаєте поїздку по допомогу своєму помираючому патронові?
Кольський опустив голову і мовчав. Насправді через зовсім інші причини він не хотів супроводжувати пані Ніну. Він знав, наскільки Люція не переносила її. Припускав, що на підставі його ж власних листів вона може запідозрити його у тісніших стосунках з Добранецькою. Якби він з’явився там з нею, він би підкреслив, що звинувачення були небезпідставні. Більше того, щодо Люції й Вільчура він виявився б союзником Добранецьких. Він цього не хотів. Вже навіть те, що він підписався під телеграмою до Люції, з його боку було достатньою жертвою. У тому він переконався з телеграми Люції. З сухого, ділового, безособового повідомлення. Вона не додала жодного слова для нього. Навіть привітання.
– Вас може супроводжувати, скажімо, секретар професора, – сказав Кольський.
Пані Ніна похитала головою.
– Ні, ні. Ви маєте їхати. Тут не йдеться лише про супровід.
– То про що іще?
– Ви з ними у добрих відносинах. Ваші переконання будуть ефективнішими, ніж мої.
– Я зовсім у цьому не переконаний.
– Але не можна нехтувати нічим, що може схилити Вільчура до проведення операції. Ви маєте їхати. Ви нічим мені не зобов’язані, і я не через це прошу вас. Тут йдеться не про мене, а про мого чоловіка.
Він зрозумів, що більше не може заперечувати.
– У такому разі, – сказав він, – мусимо бути на аеродромі за півгодини. Звідти дамо телеграму.
– Дякую вам, – вона простягнула до нього руки, і на її очі знову навернулися сльози.
Менш ніж за годину після цієї розмови вони вже сиділи в літаку, який легко відірвався від землі. День був типово осінній. Чорні хмари низько висіли над летовищем. Моросив дрібненький, але щільний дощ. Літак зробив велике коло і піднімався все вище й вище, пробиваючись крізь товщу хмар. У середині був напівморок. Однак через кілька хвилин раптово все стало неймовірно яскравим. Вони побачили над собою сонце у чистій незайманій блакиті, а під ними – застигле море білих, вкритих хвильками пагорбів і курганів, безкрає море, на якому єдиною темною плямою була їхня власна тінь, тінь літака.
Тим часом у лікарні при млині гостей не чекали. Пацієнтів того дня було мало, бо з ранку лив такий щільний дощ, що навіть Омела не зважився на свою звичну подорож до містечка. Він лаявся собі під ніс і ходив похмурий, ніхто не намагався його розважити, бо Донка мусила доглядати за хворим, Люція була зайнята своїми думками, а Вільчур також не виявив ані найменшого бажання поговорити. Він сидів у своїй кімнаті і читав.
Відразу після вечері, пославшись на втому, він ліг у ліжко. Омела також узяв з нього приклад. Люція ще зазирнула до хворих, навела порядок в амбулаторії та почала виписувати рахунки. Як завжди, зачинила вхідні двері. У цей час зазвичай ніхто не приходив до лікарні.
Незабаром вона відклала ручку і задумалась. Повз її увагу не міг пройти сьогоднішній депресивний настрій Вільчура. Справді, сьогодні ніхто не відрізнявся бадьорим настроєм, але професор рідко був таким пригнобленим. У подібному стані вона бачила його у Варшаві. У нього, мабуть, знову були важкі спогади. Сумнівно, щоб їх могла розбурхати вчорашня телеграма. Інтуїція підказувала Люції, що це скоріше бал у Ковалеві. Для неї, незважаючи на неприємну розмову з паном Юрковським, цей бал завжди залишиться приємним спогадом.