Пані Добранецька хотіла щось сказати, але Люція перервала її порухом руки.
– Ні. Не говоріть нічого. Нічого не кажіть. Боюся почути якусь брудну підозру. Бо з тих вуст, в яких зроджувались найогидніша брехня і наклепи, я нічого іншого більше не сподіваюсь. Вам немає чого більше тут затримуватись. Їдьте собі, пані. Їдьте собі і дозвольте нам забути про вас і про вашого чоловіка!..
Несподівано Добранецька впала перед нею на коліна.
– Змилосердьтеся… Змилосердьтеся… – вона застогнала і заридала.
Але Люція була незворушна.
– Підведіться. Це огидно!
І, звертаючись до Кольського, сказала майже наказово:
– Та підніміть же її нарешті.
Кольський допоміг пані Ніні підвестися і посадив її на стілець. Вона не переставала ридати, і кілька хвилин в кімнаті чути було її схлипування. Плачучи, вона почала говорити:
– Страшно жорстоко ви мене судите… Страшенно… Можливо, я на це заслуговую… Але я перенесу всі приниження… Усі… Тільки не відмовляйте мені у цій милості… Я повинна побачити професора…
– Навіщо? – коротко запитала Люція.
– Позаяк пан Кольський каже, що парез руки професора не є непереборною перешкодою. Що професор за допомогою асистентів міг би виконати операцію однією рукою…
Люція знизала плечима.
– Це лише доказ того, що пан Кольський – поганий хірург.
– Вибачте, панно Люціє, – вперше обізвався Кольський. – Але я справді так сказав, і наскільки ви мене знаєте, вам відомо, що я не пускаю слів на вітер. Це дійсно цілком можливо.
Люція заперечливо похитала головою.
– Я не можу погодитися з вами, бо вчора почула від самого професора, що він не взявся б за цю операцію.
– І я б не взявся за це, – спокійно відповів Кольський. – Але якби я був єдиним, хто міг би її здійснити, я б ризикнув. Я переконаний, що професор Вільчур, якщо його відмова не була наслідком інших причин, визнав би мою рацію.
Люція спопелила його поглядом. Вона була глибоко обурена його появою. Вона зрозуміла, що він скористався можливістю приїхати сюди з Добранецькою, хоча дозволу на це не мав.
– Чи я змушена і вам, пане, – підкреслила вона з притиском, – пояснювати, що професор не керувався ніякими «іншими» міркуваннями?
У передпокої скрипнули двері, і почулося чалапання хатніх капців. Усі замовкли. Кроки чітко направлялися до амбулаторії. Нічого дивного. Смужка світла з-під дверей вказувала на те, що саме звідси долинали уривки розмови.
Двері відчинилися, і на порозі в халаті з’явився професор Вільчур. Він озирнувся й, очевидно осліплений світлом, запитав:
– Панно Люціє, що це таке?
Перш ніж отримати відповідь, його погляд зупинився на обличчі Кольського. Через мить він упізнав Добранецьку й інстинктивно відступив назад.
Добранецька простягла до нього руки:
– Пане професоре! Допоможіть! Я приїхала благати вас про порятунок!
Вільчур довго не міг видобути з себе ні слова. Поява цієї жінки до глибини сколихнула його. Одразу в пам’яті ожили спогади тих місяців, протягом яких вона проти нього вела найжорстокішу кампанію, коли нацьковувала на нього громадську думку, коли не перебирала найгіршими наклепами.
– Благаю вас про порятунок, пане професоре. Тільки ви єдиний можете його врятувати! Будьте милосердні… Змилостіться…
Вільчур кинув погляд на Люцію.
– Ви не надіслали телеграму?
– Так, відправила.
– Ми отримали її… – почала Добранецька.
– Оскільки ви її отримали, – перебив Вільчур, – то знаєте, що я не можу допомогти.
– Можете, пане професоре, можете.
Вільчур нетерпляче заворушився.
– Я розумію, що ваші нерви не в порядку. Але заспокойтесь і зрозумійте, що ви говорите з лікарем. З чесним лікарем. Якщо я відмовився допомогти, то я, мабуть, знав, що не можу надати допомогу. Ви мене розумієте? Мені не важливо, хто шукає моєї допомоги. Якби хтось, хто хотів мене вбити, сам би був поранений, я б урятував його так само, як і будь-кого іншого. Я знаю, пані, що вам непросто у це повірити, оскільки ми полярно протилежні в етичних поглядах люди. Але якщо ви не вірите моїм словам, повірте власним очам.
Він простягнув ліву руку, яка саме зараз дуже тремтіла.