– Слухаю, пане професоре.
– Отже, на час мого перебування у Варшаві ви, пане колего, залишитесь тут. Я не можу покинути, ви маєте самі це зрозуміти, своїх пацієнтів. Доктор Канська – не хірург, а тут ми маємо багато випадків, які вимагають хірургічної допомоги. Ви залишитесь тут, поки я не повернусь.
Кольський стояв білий як полотно. Несподівана пропозиція Вільчура впала на нього, як величезне щастя, яке він навіть уявити не міг. Залишитися тут. Бути разом з Люцією, бачитись із нею щодня. Працювати разом, як раніше у Варшаві… Навіть у найвідвертіших мріях він не заходив так далеко. Він хотів було вже відповісти, що погоджується на умову професора, але його зупинила думка: як це сприйме Люція? Чи не побачить вона в цьому якогось підступу, чи не буде вважати його небажаною особою… Особливо після того, що він почув з її вуст, коли вона розмовляла з Добранецькою. У її словах він навіть міг зауважити бажання включити його до числа ворогів професора, яких Люція вважала своїми ворогами. Радість бути поруч із нею таким чином може обернутися нестерпним катуванням для обох.
– Я не знаю, – невпевнено сказав він, – я не знаю, чи можу я собі це дозволити, пане професоре.
– Чому?
– У Варшаві в мене багато роботи. Клініка переповнена… Окрім того, приватні пацієнти.
– Але ж ви мусили передати їх якомусь заступникові?
– Так… Але в клініці… Доктор Ранцевич звільнив мене лише на два дні.
Вільчур уважно до нього придивився:
– Пане колего, гадаю, що в цій ситуації це не може бути аргументом, з яким слід рахуватися.
– Мабуть, – заїкаючись, сказав Кольський. – З іншого боку…
– Я не хочу тиснути на вас. Я не думав, що ваше перебування тут буде для вас таким неприємним. Я знаю від доктора Канської, що ви у своїх листах часто заявляли про намір відвідати нас. У будь-якому разі я не можу скасувати свою умову. Тож подумайте.
– Але тут немає про що говорити, – пані Добранецька зірвалась зі стільця. – Звичайно, доктор Кольський залишиться. Розмову з Ранцевичем я беру на себе. Було б чимось неймовірним, якби Ранцевич міг мати претензії з цього приводу. Я не розумію, чому ви чините опір. Я тим більше не розумію, бо знаю, як сильно ви симпатизуєте…
– Я згоден, – швидко перебив її Кольський. – Я залишусь, поки пан професор не повернеться.
– От і добре, – посміхнувся Вільчур. – Незручності не такі вже й страшні. Поселитесь у моїй кімнаті. І, будь ласка, користуйтесь усім, що вам буде потрібно. Бо ви, звичайно ж, не брали з собою багато речей.
Кольський заперечливо похитав головою:
– Я взагалі нічого не взяв.
– Тож ви дасте мені свій варшавський номер телефону, й одразу по приїзді я зателефоную, щоб вам надіслали все необхідне.
– Я із цим розберуся, – втрутилась Добранецька.
– До того ж вам, колего, не зашкодить ознайомитись із тутешніми умовами і з місцевими людьми. Ось вам коротка відпустка, хоча погода й не для відпустки.
Подумавши, Кольський відповів:
– Я хотів би тільки попросити пана професора про одне…
– Слухаю.
– Я хотів попросити, щоб… пан професор сказав панні Люції, що ініціатива мені залишитися тут виходить від вас і що ви поставили це як умову вашої поїздки до Варшави.
Вільчур відповів трохи здивовано:
– Так, безумовно. Я можу це їй сказати.
Пані Добранецька з нетерпінням глянула на годинник.
– Я так боюся, щоб ми не запізнились на летовище. На дорогах неймовірне болото, і про всяк випадок краще виїхати чимшвидше. Звичайно, якщо пан професор може.
Вільчур ствердно кивнув головою.
– Я зараз одягнусь. За десять хвилин я буду готовий їхати.
Він зайшов до своєї кімнати, де Люція закінчувала пакувати речі. Він допоміг їй закрити валізу.
– Ви дуже незадоволені мною, панно Люціє? – спитав він. – Подумайте, як би у подібному випадку ви вчинили самі.
– Не знаю, – вона знизала плечима. – Я не знаю, як би я діяла на вашому місці. Але якби я мала рятувати цю людину, я навіть й пальцем не ворухнула. Такий монстр не заслуговує на життя. Чим раніше світ звільниться від нього, тим краще.
Вільчур посміхнувся.
– Ви відважна.
– Відважна? – здивувалася Люція вона.
– Ви узурпуєте Боже право судити. І якщо ви вже це робите, то вам водночас треба привласнити й іншу Божу рису: милосердя. Але не будемо дискутувати, бо на це зараз немає часу. Я мушу швидко вдягнутися.
– Ви недовго будете у Варшаві? – спитала вона з дверей.
– О ні. Ні на годину довше, ніж потрібно. Іще. Щоб ви тут не нудьгували і щоб у вас була допомога, доктор Кольський залишиться тут. Я попросив його. Я навіть вимагав, щоб він залишився до мого повернення. Він дуже відмовлявся, але мусив погодитися, бо я поставив таку умову.