Побачивши його, Люція сказала:
– Біля дерей висить халат професора. Швиденько вдягайте, адже саме цей молодий громадянин потребує вашої допомоги.
І закінчила латиною:
– Я впевнена, що це апендицит, тільки не знаю, чи потрібна операція.
П’ятнадцяти-шістнадцятилітній хлопець тихо стогнав, лежачи на довгому вузькому столі.
– Зараз побачимо, – уже своїм «офіційним» тоном пробурмотів Кольський.
Діагноз Люції був правильним. Дійсно, це був випадок гнійного запалення. Температура – 38,5. Виразний біль уздовж паху і в глиб черевної порожнини вказував на те, що не слід було зволікати. Хворого перенесли до операційної.
– Чи достатньо вам допомоги Донки? – спитала Люція. – Донка вже не раз допомагала під час операції.
Кольський невпевнено подивився на дівчину.
– Оскільки я ще не обізнаний з місцевими умовами, я б хотів цього разу…
Люція кивнула головою.
– Добре. Підготовкою займеться Донка, а я підійду пізніше. Тим часом я витягну зуб одному доброму чоловікові, який корчиться від болю.
Кольський здивувався.
– Як це? І вам також доводиться займатися стоматологією?
– Авжеж, – засміялася вона. – Усім. Найближчий стоматолог живе за тридцять кілометрів звідси.
Через двадцять хвилин вона з’явилася знову, і Кольський приступив до операції, про себе проклинаючи якусь запізнілу, але злу осінню муху, яка постійно нападала на нього.
«Це страшно, – думав він, – робити операцію в таких умовах. Адже муха будь-якої миті може сісти на відкриту рану».
Ніби вгадуючи його думки, Люція сказала:
– Мухи – наш найбільший бич. Ви навіть не уявляєте, скільки то праці влітку, щоб вигнати їх із цієї кімнати. Вони ніби проникають крізь стіни.
– Це дуже небезпечно з точки зору антисептики, – зауважив Кольський.
– Згодна, але з цим нічого не можна зробити.
На кінчику язика Кольський уже мав зауваження, що можна зробити – виїхати звідси, але вчасно зупинився.
– Незважаючи на це, слава Богу, у нас не було випадків зараження і всі операції проходили успішно, – говорила Люція.
Ця теж пройшла успішно. Завдяки допомозі Кольського всіх пацієнтів удалось оглянути до четвертої години. Тепер доктор Павліцький, який приїхав через кілька хвилин пізніше, не мав ніякої роботи і жартівливо почав звинувачувати Кольського, що відбирає у нього хліб. Вони довгий час балакали за чаєм, Павліцький розпитував Кольського про стосунки у варшавському медичному світі, про нові методи лікування деяких захворювань і, нарешті, про Добранецького та його стан. Оскільки він не був поінформований про суперечку між Добранецьким і Вільчуром, звістку про виїзд професора до Варшави сприйняв цілком закономірно. Він навіть висловив припущення:
– Хтозна, чи там, у столиці, не переконають професора повернутися назавжди. Насправді не на користь суспільства, що такий видатний вчений обмежив сферу своєї діяльності до вузької провінції.
Люція похитала головою.
– Напевно. Але професор вже так багато зробив для людства, що має право думати про себе. І тут він почувається найкраще.
Коли поїхав Павліцький, Кольський зазначив:
– Щонайменше не видається те, що ви сказали з таким переконанням.
– Що професор почувається тут найкраще?
– Саме так, – кивнув головою Кольський. – Він покинув Варшаву в пориві гніву. І я б не здивувався, якби його зараз там затримали.
Люція посміхнулась.
– Мало ви його знаєте, якщо можете так говорити. Гарантую вам: відразу після операції він покине Варшаву. Він не залишиться на день довше, ніж буде потрібно.
Кольський задумався й обізвався після довгої паузи:
– Можливо, ви маєте рацію… Можливо. Це можна було б пояснити віком професора. Але, пані… Тепер, коли я бачу все це оточення, усі умови праці та це сіре сумне повсякденне життя, яке панує тут, я не можу зрозуміти, як ви можете це витримувати, панно Люціє.
– Тут уже й не так погано, – знизала плечима вона.
– Це нагадує мені, – задумливо сказав він, – ніби передпокій нірвани. Наче вхід на кладовище. Тут все помирає у непосильній тиші, у ледачій, безперервній, рівномірній тиші… Ні, не думайте, що я хочу вас налякати, що хочу вселити у вас відразу до всього цього. Зовсім ні. Мені тільки здається, що незрозумілим марнотратством є залишати тут свої наймолодші сили, найкращі роки життя.
– Ви забуваєте про одне, пане Янеку, що бувають почуття, які сіру буденність можуть перетворити на найсолодшу казку. Те, що ви називаєте смутком і безнадійною тишею, може перетворитися на велику радість.