Якщо він здоровий, то що могло його змусити залишитися в місті? Тут напевно тільки справи родинні. Можливо, приїзд дочки чи зятя?.. Але у такому разі чому він не згадує про це?..
Люція губилася у здогадках. Нарешті вирішила запитати в Омели, що він думає про це. Вона гадала, що перед від’їздом професор міг говорити з ним про свої деякі таємничі плани.
Але Омела нічого не знав. Він прочитав листа і знизав плечима.
– Якщо його так тягне до Вільна, – сказав він, – мабуть, там під час лікування він зустрів якусь дівчинку.
– Дурниці верзете, – скривилася Люція.
– Бо бачите, пані, – з безаперечною впевненістю продовжував Омела, – якби йшлося про мене, ви б могли бути впевнені, що я, відкривши якусь надзвичайно цікаву корчму, можу загрузнути в ній десь по дорозі. Але ж він не віддає честь Бахусові. А вам належить знати, що, крім Бахуса, лише Венера керує світом. Ну, додаймо до цього ще Меркурія. Тож судіть самі, кому з них, Меркурію чи Венері, маємо завдячувати сором’язливому ризикованому випадові нашого приятеля.
Звичайно, вона ні на хвилину серйозно не сприйняла недоречного натяку Омели і вирішила поговорити з Кольським. Їй це пішло легко, бо тепер вона могла показати йому лист професора, лист, сповнений таких приємних слів про Кольського.
– Власне кажучи, я не повинна вам, пане Янеку, давати це в руки, бо ви можете зазнатися, – пожартувала вона. – Але ви тут ніби у відпустці, тож прочитайте його.
Кольський насправді трохи збентежився від похвальби Вільчура на свою адресу. Не менш його здивувало рішення професора залишитися у Вільні. Щодо операції сказав:
– Я не бачу в цьому нічого надзвичайного. Такі речі можна робити однією рукою за вмілої допомоги двох людей. А там не бракувало хірургів, які віддавна були зіграні з професором. Не вихваляюся, але я сам часто йому допомагав, я дуже точно знав, що означає кожен його рух чи що він наказував зробити. Що ж до Вільна, думаю, він просто хотів відпочити. Можливо, є шанс здобути якусь субсидію для лікарні. А зрештою, кожна людина має свої особисті справи, про які не розповідає навіть своїм близьким.
– Ви не думаєте, пане Янеку, що я маю написати до Вільна?
Кольський зробив непевнений рух рукою.
– Гадаю, скоріше – ні.
– Чому?
– Бо якби професор очікував вашого листа, він неодмінно дав би адресу лікаря, у якого він затримався. Ви знаєте цю адресу?
– Ні, – заперечила Люція. – Але це легко дізнатися. Напевно, доктор Павліцький має список лікарів. Зрештою, я знаю, в якій лікарні працює доктор Русевич.
– Однак я думаю, професор не очікує вашого листа. Інакше він би не забув про адресу. Професор ніколи ні про що не забуває.
– Це правда, – зізналася Люція і питання, таким чином, було закрите.
Перебування Кольського у лікарні справді можна вважати відпусткою. Перш за все покращилася погода. Дощі припинились, а перші легкі приморозки скували болото на дорогах і стежках. Тепер вони могли ходити на довгі прогулянки околицею. Люція ходила з ним у ліс, на кладовище, де була похована Беата Вільчур, до містечка та ще до деяких мальовничих місць. Під час прогулянок вони довго розмовляли. Пригнічення Кольського безслідно зникло. Великі зміни відбулися і з його зовнішністю. До нього повернулася давня енергія, здатність цікавитись дрібницями, веселий сміх і жарти.
– Чи справді тут сіро й нудно, як вам видавалося спочатку? – з легкою іронією спитала Люція.
У відповідь він подивився їй просто в очі, і його погляд говорив, як він сильно змінив свою думку.
Одного разу вона мимоволі зауважила:
– Розумієте, пане Янеку, про все можна забути.
– Мабуть, – зізнався він. – Але є винятки. Я назавжди запам’ятаю своє перебування тут.
– Вам тільки так видається. З часом і за певних обставин воно вивітриться вам із голови, так само як зникли ті переживання, які турбували вас у Варшаві. Бо мені здається, що вони вже повністю вивітрились.
– Дякувати Богу, цілком. Від них і сліду не лишилось.
Люція ризикнула, запитавши: