Його аргументи, особливо останній, переконали її. Не було сумнівів, що вона занадто швидко і з надто вільного матеріалу зробила неправильні висновки. Вона скривдила не тільки невинувату Донку, але й Кольського. Її охопив сором. Люція сама не знала, чим виправдатися перед ним за свою недоречну поведінку. Врешті-решт вона дійшла висновку, що всі хитрі причини не відповідають гідності їхніх стосунків, і, піддавшись своїй природі, яка завжди наказувала їй діяти просто і чесно, простягнула до нього обидві руки.
– Дуже вас перепрошую, пане Янеку. Справді, це могло мені тільки здатися. Не ображайтеся на мене.
Він схопив її за руки і почав обсипати їх поцілунками.
– Ображатися?.. Але я не маю на вас жодної образи! Тільки мені було так сумно, так дуже сумно… Що ви не вірите, що підозрюєте мене в тому, що я б сам назвав… святотатством.
В його очах стояли сльози. Відчуття власної провини подвоїло зворушення Люції. Вона не знала, яку форму надати своїй покуті. У будь-якому разі вона хотіла виявити до нього найбільшу теплоту і сердечність.
– Пане Янеку, – сказала вона. – Можливо, я б не дозволила собі влаштувати вам цей безглуздий скандал, якби не те, що я справді вважаю вас людиною близькою мені. Вам слід бути зі мною суворішим, бо розпустилась, як циганський батіг.
– Ну, не будемо зараз про це говорити. Усе добре закінчилося. І якщо ви хочете, будь ласка, щодня кричіть на мене протягом усіх дванадцяти годин, тільки щоб я пізніше мав змогу мати одну чверть таку, як у цей момент.
Вона жартівливо, ніби сумуючи, похитала головою.
– Я бачу, що немає мені прощення і від сьогодні ви вважатимете мене мегерою.
Решту вечора вони провели за дружньою бесідою. Після вечері довго розмовляли, причому Люція не шкодувала своїх зусиль, щоб компенсувати йому попередні неприємності. Ці зусилля не вимагали жодної жертви з її боку. Справді, вона була щаслива, що між ними дійшло до повної згоди. Короткочасна буря ще сильніше поглибила її симпатію і прив’язаність до цього чудового чоловіка і дала можливість Люції усвідомити, що в кожному разі його любов заслуговує на високу оцінку. Якщо вона не могла відповісти йому таким же сильним почуттям, то це не означає, що його почуттями слід легковажити. Навпаки. Саме усвідомлення того, що у світі існує людина, здатна на всі жертви заради неї, людина, на яку ти завжди можна покластися, на допомогу якої можна розраховувати, саме це усвідомлення наповнювало її якимось конкретним почуттям безпеки. Коротше кажучи, вона помітила в собі несподівану зміну: якщо колись любов Кольського була для неї тягарем, перешкодою в її житті, то тепер вона була йому вдячна за неї.
Вже майже засинаючи, думкою повернулася до того неприємного інциденту. Люція пригадала, які гострі слова вжила до Донки і до нього. У кімнаті було темно, але вона відчула, як почервоніла.
– Я поводилася як школярка, – півголосом сказала вона.
І раптом у мозку спалахнула думка: «Як ревнива школярка…»
Відкриття було таким несподіваним, що Люція сіла на ліжку через раптову тривогу. Звичайно, тут не могло бути й мови про ревнощі. Який абсурд! Але хто знає, чи Кольський цього так не потрактує? Усе тут могло говорити про ревнощі. І при цьому, про необґрунтовані ревнощі. Вона просто влаштувала йому сцену!
Вона довго не могла заснути, намагаючись пригадати всі подробиці поведінки Кольського і при цьому заспокоюючи себе, що в його манері не було нічого, що б свідчило про те, що він підозрює її у ревнощах. Нарешті, втомлена, вона заснула з рішенням, що у будь-якому разі йому слід зробити якнайприємнішим перебування в лікарні. Бо через декілька днів вони розстануться, розстануться, може, назавжди. Якщо тільки Кольський захоче, наприклад, приїхати до Радолішок на відпочинок. Це була б гарна ідея.
Розділ XVIІ
Професор Вільчур не відправив телеграму про своє повернення з двох причин. По-перше, не хотів, щоб готувались до його приїзду, а по-друге, мав рахуватися з грішми. Правда, у видавництві за свої наукові праці він отримав досить пристойну суму, але витратив її на придбання багатьох ліків, необхідних у лікарні. Та й перебування протягом трьох тижнів у Вільні змусило витратися. Тому залишилося тільки на квиток на поїзд і на те, щоб найняти коней у Людвикові.
Була й третя причина, можливо найважливіша, про що Вільчур не хотів зізнаватися навіть самому собі. Він просто хотів з’явитися в лікарні несподівано, щоб відразу особисто переконатися, як склалися відносини між Люцією і Кольським. У такому поверненні без попередження був якийсь неприємний присмак несподіванки, і Вільчур самому собі хотів це пояснити економією на депеші. По суті, він нікого не обманював. Три тижні він провів у Вільні лише для того, щоб полегшити для Люції зближення з Кольським, за час його відсутності дати їй можливість перевірити свої почуття, бажання та наміри.