Кольський нервово перебирав пальцями. Спершу йому здалося, що професор сміється над ним. Потім подумав, що той хотів щось випитати в нього. А тепер вже й сам не знав, що йому думати.
– Так-так, – говорив Вільчур. – Про одруження, пане колего, треба думати вчасно і кувати залізо, поки гаряче. Людина навіть не помітить, як постаріє. Скільки вам років?
– Тридцять, пане професоре.
– Ну от, бачите, саме час. Коли я одружувався, мені вже було забагато. У нас з дружиною була дуже велика різниця у віці. І, звичайно ж, такий шлюб не міг бути щасливим.
Кольський знову почервонів і широко розплющив очі. Невже професор хотів дати зрозуміти, що не думає про шлюб з Люцією?
Вільчур продовжував:
– Звичайно, питання віку саме по собі не є настільки важливе, і я не маю на увазі проблеми сексуального характеру. Ви дуже добре знаєте, що не завжди все залежить від віку. Йдеться про щось інше. Має бути спільність інтересів. Вони повинні бути більш-менш схожими, щоб бути щасливими з жінкою і дати їй можливість бути щасливою. Найбільша помилка полягає в одруженні з дівчиною, молодшою від себе більш, ніж на десять років.
Кольський ковтнув слину й запитав:
– Пане професоре, ви серйозно так думаєте?
– Більш ніж серйозно, пане колего. І не зволікайте, позаяк хтось випередить вас. І не бійтеся суперника. За жінку треба боротися. Це вам не запечений голуб, який сам потрапить до рота. А коли ви завоюєте її, постарайтеся присвячувати їй більше свого часу, аніж роботі. Це дуже важливо. У цьому я також переконався на своєму власному сумному досвіді. Коли-небудь, якщо ви захочете відвідати мене тут, я розповім вам цю історію. Бо не сумніваюся, що влітку ви завітаєте сюди, хоча б на кілька днів.
– З превеликим задоволенням, пане професоре, – зніяковіло вклонився Кольський.
До кімнати увійшла Люція. Вона вже зняла халат. На ній була темна вовняна сукня, а в руці тримала якесь рукоділля.
– Хо-хо, панно Люціє, – звернувся до неї Вільчур. – У повітрі запахло якимось святом. Б’юся об заклад, що шиється нове плаття.
– Звідки ви знаєте? – здивувалася Люція.
– Ясновидіння! – звівши палець вгору, таємничо відповів Вільчур. – Хіба даремно селяни вважають мене чарівником? Ясновидіння!
Він нахмурив брови і примружив очі.
– Зараз, зараз… Я вже бачу… Танцюючі пари… Оркестр… Ось господиня дому… А ось і її чоловік… Високий, пристойний… Побився б об заклад… Але ж так, це лікар!.. О Боже! Це ж доктор Павліцький!
Люція й Кольський обмінялися здивованими поглядами. Нарешті Люція вигукнула зі сміхом:
– Ну, звичайно! Професор напевне зустрів у Радолішках Павліцького і дізнався від нього про цей бал.
Вільчур раптово замахав руками.
– Не перебивайте, у мене видіння: це зовсім не Радолішки. Бачу, я бачу… Це маєток… Бал у селі… Ось якісь тости… Так, піднімають тост за здоров’я господині… Її іменини… Я бачу вас… А поруч доктора Кольського… Ви ніби в прозорій хмарці… Так… Це тюль… Блакитний тюль… І вся сукня блакитна…
– Ні, це справді неймовірно! Звідки ви знаєте, що сукня дійсно буде блакитною? Бо ж не з того ж пояса, що я роблю. Пояс чорний. Професоре, не інтригуйте нас більше!
Вільчур грізно подивився на неї.
– Я бачу, що ви насмілюєтеся не вірити у мої надприродні вроджені здібності.
– Так, насмілююся, – Люція кивнула головою.
– Ну, то якщо так, я не буду вам більше пророкувати.
– Підкажіть нам лишень тільки, чи ви не бачите на цьому балу відомого хірурга, професора Рафала Вільчура?
Вільчур енергійно запротестував рухом голови.
– Однозначно не бачу його. Його пишні форми з’являються перед моїми очима, зручно розкладені ось на цьому ліжку і занурені у глибокий сон.
– У такому разі ми також не поїдемо, – виснувала Люція.
– Навіть і не думайте про це! Якщо ви не поїдете, я буду розцінювати це як особисту образу. Я впевнився, що своїм поверненням перекреслив ваші приємні плани. Хто знає, чи у зв’язку з цим я не втечу назад у Вільно?
Після коротких церемоній Люція погодилася піти на бал до Павліцьких. Насправді, вона дійсно цього дуже хотіла. Знала, що зустріне там Юрковського, а саме перед ним хотіла з’явитися в компанії Кольського, щоб довести йому, що вона має молодих і красивих шанувальників. І якщо вона вибрала Вільчура, то, очевидно, що вона цінує професора набагато вище найкрасивіших і наймолодших.