Найчастіше Люція танцювала з Кольським. Він був прекрасним партнером і, крім того, цього дня поводився приємніше, ніж зазвичай. Він повністю позбувся своєї задумливості, був веселий, задоволений, крім того справляв враження людини, яка навряд чи приховує якусь надзвичайно радісну таємницю. Люція почувалася чудово. Її навіть не збентежтила випадково почута фраза літнього чоловіка, який, вказуючи своїй приятельці на Люцію й Кольського, сказав досить голосно:
– Подивись, як вони підходять одне одному.
Незабаром після вечері пан Юрковський запросив Люцію на танго. Безумовно, у неї не було приводу відмовити. Насправді виявилось, що вона вчинила необдумано. Він був уже добре напідпитку, бо, не зробивши й одного кола, з відвертим наміром запитав:
– І як там професор Вільчур? Ви залишили його вдома?
– Професор втомився, – сказала вона глухо. – Він не любить гучних розваг.
– Але для цих забав знайшов гідного заступника…
Люція мовчки пропустила це зауваження.
– А заступник принаймні не виглядає стурбованим через свою місію. Професор, може, був би не дуже задоволений цим, як гадаєте?
У його голосі прозвучала відверта іронія. Люція ледь знизала плечима і, бажаючи змінити тему, сказала:
– Доктор Кольський – давній учень і друг професора. Чому ви не танцюєте?
– О, я не танцюю тому, що переді мною така картинка, якої я ще ніколи в житті не бачив. Я маю уважно придивлятися, щоб у майбутньому знати…
– Що знати? – здивувалася Люція.
– Знати, як виглядає закохана жінка. Ви ж не відриваєте від цього Кольського очей, як від веселки. А він дивиться на вас, як кішка на сало. До ста чортів! Вони не можуть відірвати очей одне від одного! І що ж ви наговорили мені про професора, коли ви закохані в цього лікаря?
Люція відчувала, що блідніє. Слова Юрковського були настільки несподіваними і вражаючими, що вона навіть не замислюватися про те, як далеко Юрковський вийшов за норми пристойності, втручаючись в її особисте життя.
– Ви помиляєтеся, – відповіла вона. – З доктором Кольським мене єднає робота і давня дружба. Нічого більше.
– Ой, ла-ла! Гарні колеги! Ви вся палаєте до нього. Сліпий би помітив! Насправді, ви можете навіть подумати, що я говорю це з ревнощів. Нехай це буде так. Я ревную. Але ревнощі не можуть мені настільки затьмарити очі, щоб не помітити, що ви кохаєте його. Я просто не розумію, чому ви тоді в Ковалеві обдурили мене, розповідаючи про професора. Або, може, професор для шлюбу, а цей молодий лікар для дружби?.. Нічого не скажеш – гарний жарт!
Люція опанувала себе.
– Ви п’яний. Будьте ласкаві, проведіть мене на місце.
– Звичайно, я проведу вас. Він там уже чекає, занудьгував… Як же можна відривати вас настільки від коханого!
Він зупинився поруч із Кольським і, галантно кланяючись Люції, додав:
– Ось, повертаю вам позичений скарб…
Кольський, не маючи жодного уявлення про те, що трапилося, відповів з посмішкою:
– Небагато сьогодні таких, хто так сумлінно повертає позичені скарби. Так добросовісно і так швидко…
Юрковський знову з перебільшеною галантністю вклонився.
– Це рішення самого скарбу, який уже більше не міг витримати без господаря.
Сказавши це, він повернувся й вийшов з вітальні. Тільки тепер Кольський звернув увагу на схвильоване обличчя Люції.
– Що сталося, панно Люціє? Що з вами? – спитав він занепокоєно.
Вона похитала головою.
– Нічого, нічого. Тут дуже душно, – відповіла вона, – а на додаток цього – цей пан п’яний і верз дурниці.
Кров прихлинула до обличчя Кольського.
– Але я сподіваюся, що він не образив вас?!
– Ні, ні, не дай Бог! Давайте підемо звідси.
Він поспішно погодився.
– Зараз пошукаємо кімнату, де більше повітря. Ви така бліда…
В галереї вони зустріли Павліцького, який зупинив їх.
– Ви втомилися танцювати?
– Ні, – пояснив Кольський. – Панна Люція не надто добре почувається і хотіла б трохи перепочити.
– Перепочити? До ваших послуг! – вигукнув Павліцький. – Я проведу вас до кімнати моєї дружини. Ви навіть можете прилягти собі на канапі.
– Зі мною все гаразд, – запротестувала Люція.
Однак відмовлятись було соромно, і Павліцький провів їх у велику кімнату, яка була чимось середнім між спальнею і кабінетом. На письмовому столику горіла лампа. Тут нікого не було.
– Тут ви собі відпочинете і наберетеся сил для подальших розваг, – сказав Павліцький. – А я прошу пробачення, бо маю повинен повернутися до гостей.
– Дуже дякую, – Кольський кивнув головою, а коли двері за Павліцьким зачинилися, звернувся до Люції: