– Може, ви дійсно прилягли б на хвилинку?
Люція похитала головою і відвернулася. Вона не могла дивитися на нього. Різкі слова Юрковського, ніби ударом кулака, розбили в ній усі так старанно зведені бар’єри, за якими вона хотіла сховатися, сховати від самої себе зростаюче в ній почуття.
«Це неправда, неправда…» – гарячково повторювала вона про себе, але голослівне заперечення вже не могло переконати її в тому, що стало ясно, вражаюче ясно. Як чітко дійшло до неї тепер усе, все! Із самого початку. Так от. Вона ревнувала його до Добранецької, а потім навіть до цієї юної Донки. Вона раділа кожному дню перебування Кольського в лікарні і боялась, так, боялась часу його від’їзду. А повернення професора… це підло, низько… Повернення професора налякало її.
Скільки зусиль вона доклала, щоб переконати себе в тому, що все ще любить Вільчура і, як і раніше, хоче стати його дружиною! З якою завзятістю вона заплющувала очі на його старість! Як вона була вдячна йому за те, що не дозволив Кольському поїхати негайно! Вона приховувала це в собі, ховала від себе, але, ймовірно, не могла приховати від інших. В ній все обмирало при думці, що професор теж, можливо, це помітив. Як же вона зневажала себе за це! Вона продемонструвала нікчемність своєї душі, всю слабкість свого характеру. Вона піддалась почуттю, яке вона повинна була в собі перемогти, яке могла вчасно викорінити. Як низько і негідно було дати йому розвиватися! Закриваючи його різними підтекстами, вона дозволила йому розквітнути у своєму серці. У тому серці, яке було обіцяно іншому.
«Я обіцяла і маю виконати обіцянку, навіть якщо земля буде валиться! Навіть якби мені довелося померти!»
Ці слова дедалі виразніше засідали в її мозку. Ах, якби йшлося про когось іншого! Наприклад, про Юрковського, а не про професора. Тоді б у неї зовсім не було сумнівів. Вона ж знала, яким самотнім є Вільчур. Покинути його було рівносильно злочинові. Не зберегти дану йому обіцянку було б ганьбою.
«Я маю залишитися з ним і залишуся… залишуся!..»
Отже, на терези впало останнє слово, слово, яке вже нічого в ній не змінить. Вона повернулася і подивилася на Кольського. Серце її судомно стиснулося. Тремтячим голосом вона вимовла:
– Ви повинні якнайшвидше, вже завтра ж повернутися до Варшави. Обов’язково.
– Чому, панно Люціє? Що сталося? – запитав він з тривогою в голосі.
Вона похитала головою.
– Нічого, нічого, але якщо ви маєте до мене хоч трохи добрих почуттів, то поїдете відразу.
– Але чому?
Люція вже не могла опанувати себе. Сльози навернулись їй на очі, з грудей вирвалося здавлене ридання. Зляканий Кольський схопив її в обійми і сильно притиснув до себе.
– Кохана! – повторював він. – Заспокойся, кохана!
Тим не менше вона не могла задушити ридання. Вона відчувала руки, які підтримували її, але не мала сили вирватися з них. Відчувала його ніжні, сердечні і такі бажані поцілунки на своєму волоссі. І тим чіткіше відгукувалось в її свідомості, що вона має відмовитись від них назавжди, до кінця життя.
Кольський посадив Люцію у фотель і, стоячи на колінах, благав найніжнішими словами заспокоїтися. Поступово до неї поверталась здатність говорити. Він витирав їй очі і щоки своєю хусточкою.
– Я ніколи не залишу тебе, моя кохана, – говорив він. – Я не віддам тебе нікому.
– Янеку… Янеку… – шепотіла вона й обвила руками його шию.
У раптовому пориві він пригорнув її до себе.
– Ти кохаєш мене! Я знаю, що кохаєш!
– Тебе, тільки тебе!
– Ось бачиш, яке це щастя! Яке це велике щастя, – говорив він голосом, хрипким від хвилювання. – Ми одружимось і не розлучимось ніколи! Ніщо не розлучить нас, найдорожча моя і єдина!..
Люція, кусаючи губи, відштовхнула його від себе і похитала головою.
– Ні, Янеку… Ні… Я кохаю тебе, але ти дуже добре знаєш, що я невільна, що я не можу розпоряджатися собою. Ми обоє маємо змиритися з цим. І тут нічого не поробиш…
Він подивився на неї зі страхом.
– Як я маю розуміти, що ти невільна? Що ти хочеш цим сказати?
– Що у мене є зобов’язання, від яких я не можу відмовитись.
Він узяв її за лікоть.
– Люціє, це означає, що ти його…. що вас із ним пов’язує…
Вона зрозуміла питання, яке він не міг вичавити з себе, і живо запротестувала:
– О ні, не дай Боже! Але є зобов’язання у сто разів сильніше, ніж…
– Ніякі зобов’язання, – спалахнув він, – не можуть бути сильніші від справжнього почуття.
Вона заперечила рухом голови.
– Це дуже простий підхід. Ні, я так не можу. Я не могла б розпочати з ним про це розмову. Ці слова не змогли б вимовити мої вуста. Досить лишень подумати про те, яким трагічним було життя цієї людини, скільки образ незаслужено впало на нього, як багато лиха трапилось йому, цього доброго чоловіка з чутливим серцем, людину дивовижної душевної чистоти. Ні, Янеку. Я, на жаль, занадто пізно покохала тебе. І тепер уже нічого не можу зробити. Я б зневажала саму себе, коли б мала приєднатись до когорти тих людей, які образили його. Ні, Янеку, я б не змогла жити, знаючи, що я зробила підлість… Важко мені, бачить Бог, як важко, але цьому вже не можна зарадити.