В її голосі прозвучала гіркота, а Кольський опустив голову і після паузи сказав:
– Я розумію це. Як же я можу не розуміти? Тільки змиритися із цим я не можу.
До кімнати увійшов Павліцький.
– Ну, як же моя дорога колега почувається? Не краще? – співчутливо запитав він.
– Ви знаєте, мені неприємно створювати вам клопоти, але, відверто кажучи, не зовсім добре. Цілком ймовірно, що останніми днями занадто багато працювала.
– Ах, це й моя вина! – вигукнув Павліцький. – Останніми днями я занедбав лікарню. Урочисто обіцяю виправитися. Але дуже шкода, що ви почуваєтеся себе погано, бо зараз буде оголошено танець котильйон.
Люція сумно посміхнулася.
– Мені дуже шкода, що не зможу приєднатися. Якщо ви будете такі ласкаві, то я б попросила розпорядитися запрягти наших коней.
Після недовгих церемоній Павліцький погодився і пішов зробити розпорядження.
За через чверть години, закутані в теплі бурки, вони вже сиділи в бричці. Ніч була темна. Залізні обручі коліс стукали по замерзлих грудках землі. Кучер, час від часу помахуючи батогом, безперервно поганяв коней, які і без того йшли добрим клусом.
Вони не промовили жодного слова. Тільки Кольський всунув руку в рукав бурки Люції і мовчки стискав її долоню.
У лікарні було темно. Лише мізерний вогник нічної олійної лампи тьмяно освітлював вікна лікарняної палати. Намагаючись ступати якнайтихіше, вони увійшли до передпокою і тут зняли бурки.
– На добраніч, – Люція простягнула руку.
Йому хотілося обійняти й поцілувати її, але вона рішучим рухом відсторонилася.
– Ні, не треба… І завтра, будь ласка, їдьте.
Її шепіт звучав, здавалося, цілком природно, але в очах стояли сльози.
– Люціє, Люціє! – Кольський стиснув її руку.
– На добраніч. Візьміть лампу, я і в темряві потраплю до себе.
Увійшовши до кімнати, Кольський сів і задумався. Він занадто добре знав Люцію, щоб сумніватися, що вона легко змінить своє рішення. Та, зрештою, вислухавши її аргументи, зрозумів, що не зможе її переконати. Вона свідомо зробила божевільний вчинок, відмовляючись від щастя, прирекла його і себе на сіре безбарвне життя, на постійний відчай. Але він не міг знайти достатньо переконливих слів, досить красномовних аргументів, щоб відрадити її.
Він так і просидів залишок ночі, запалюючи одну цигарку за іншою, і думав над цією безнадійною ситуацією. Коли почало світати, він встав і почав збирати речі. Він мав виконати прохання Люції. Власне, він і сам розумів, що слід якнайшвидше виїхати. Після сніданку він піде до млина і попросить підвезти його до станції. Кольський не міг більше залишатися у цій кімнаті і, накинувши пальто, вийшов пройтися.
Повітря було холодне, а все навколо: дерева, паркани, дахи і земля – було вкрите густим сріблястим інеєм. На сході у блідій зелені неба яскравіли перші пурпурні промені. День обіцяв бути ясним і морозним. Кольський повернув до ставків. Вони ще не замерзли. Тільки біля берегів, на мілководді, як скло, виблискувала поверхня льоду. Він підійшов до краю другого ставка, а коли повернувся, побачив стовп диму над комином лікарні. Ймовірно, вже прийшла Донка й готує сніданок.
На ґанку він зустрівся з професором.
– Добрий день, пане колего, – привітав його Вільчур. – Прекрасний схід сонця. Я бачу, що й ви полюбляєте ранні прогулянки на самоті. Я стукав до вас, а потім зазирнув. Що це означає? Навіщо ви зібрали свої речі?
Кольський, не дивлячись на нього, відповів:
– Я вже мушу їхати. Терміново. Я занадто довго тут засидівся.
– Нема про що говорити. Я не пущу вас. Якщо йдеться про клініку, то не турбуйтеся, будь ласка. Зрештою, пан професор Добранецький зобов’язаний мені трохи подяки, і якщо я вас тут затримую, то він не може ображатися, тим більше що й по відношенню до вас у нього неоплачений серйозний моральний борг.
– Я все це знаю, але, на жаль, хоч мені тут так приємно, довше залишитися не можу.
Вільчур узяв його під руку.
– Гаразд, про це ми поговоримо пізніше. А зараз розкажіть мені, як ви там вчора веселилися у Павліцьких. Судячи з того, що повернулися ви рано, там було не дуже весело.
– Навпаки, – сказав Кольський. – Зібралося багато гостей, подали чудову вечерю, багато танцювали…
Вільчур придивився до нього уважно.
– А вираз обличчя у вас, колего, такий ніби не з балу повернулись, а з похорону.
Кольський ніяково усміхнувся і сказав:
– Може, ви й маєте рацію, професоре.
Вільчур кашлянув, і деякий час вони обидва мовчали. Кольський гарячково думав, чи не краще буде наперекір Люції зараз же відверто розповісти професорові про те, що сталося, щиро передати свою розмову з нею і попросити допомогти. Дорого йому коштувало змусити себе мовчати.