Вільчур похмуро відповів:
– Я цілком з вами, пане голово, погоджуюсь. Я хотів би почути звинувачення, які мені були висунуті.
Голова потягнувся до свого портфеля.
– У мене тут копія доповідної записки. Я не брав оригінал з собою, бо на ньому є підписи. Звичайно, ви розумієте, я маю зобов’язання щодо певної таємниці.
– Без сумніву, – визнав Вільчур.
– Природно, якщо ви приймете рішення номер два, я вручу вам оригінал, щоб ви могли прийняти відставку його авторів. Поки що я вам подаю копію.
Він передав Вільчурові кілька машинописних сторінок. Професор заглибився у читання. Як і передбачав, він не знайшов у доповідній записці жодних нових чи значущих обвинувачень. Тут все крутилося довкола підозри, що амнезія залишила тривалий слід на його психіці, що шарлатанство спотворило його медичні методи, що організація клініки зіпсувалася через халатність, мляве управління та фаворизацію деяких співробітників. Додано ряд газетних публікацій на підтвердження того, що клініка втрачає свою бездоганну репутацію, своє давно відоме реноме найкращого лікувального закладу столиці.
Вільчур склав папірці і повернув їх Тухвичу з іронічною посмішкою.
– І яка ваша думка з цього приводу? – серйозно запитав Тухвич.
Професор Вільчур взяв олівець.
– Я відповім по черзі на всі звинувачення. Отже, що стосується амнезії, то жоден фахівець не згадує ані словом, щоб йому колись трапилось виявити у будь-кого зі своїх пацієнтів її рецидиви. Ніхто. Пане голово, ви, безумовно, здогадуєтесь, що мені довелося самому дуже цікавитися цим питанням і що після відновлення свідомості я вивчив усе, що коли-небудь було написано на цю тему.
– Це зрозуміло, – підтвердив Тухвич.
– Тож перше обвинувачення відпадає. Друге щодо мого знахарства просто смішне. Я не припускаю, щоб хтось з авторів цієї доповідної записки мав би більше медичних знань, ніж я. Я не припускаю хоча б через те, що більшість персоналу, який тут працює, черпали ці знання власне у мене. Черпали і черпають. Отже, це правда, що під час своєї знахарської практики я пізнав кілька засобів, невідомих офіційній медицині або відкинутих нею. На практиці ці засоби виявилися добрими й ефективними. Чому я не маю їх використовувати? Медицина не претендує на непогрішність. Ті панове, які підписали доповідну записку, мабуть, вважають себе непогрішними. Залишилися ще два обвинувачення. Перше стосується поганої організації роботи клініки, внаслідок чого вона втрачає свою добру репутацію. Пане голово! Цю клініку заснував я, її я організував багато років тому і вважаю, що маю право сказати, що її добра репутація на сьогоднішній день – це моя робота.
– Безперечно, – сказав голова.
– Це правда, – продовжив Вільчур, – що останнім часом ця марка почала псуватися. Давайте об’єктивно розглянемо, чому. Отже, ні з якої іншої причини, тільки тому, що люди, які вирішили мене зняти, намагаються цю репутацію зіпсувати. Це звичайна агітація. Я не буду називати прізвищ. Я не буду подавати факти. Я запевняю вас, що я знаю, хто і яким чином працює на шкоду клініці. Я до тепер нікого жодним чином не покарав. Я дуже довіряв людям. Думав, що вони опам’ятаються, задумаються, що заговорить їхня совість. Зрештою, і в те, що суспільство побачить ці грубі нитки, якими шита вся ця нешляхетна справа. Я розчарувався. Нарешті, останній закид. Кажуть, що я старий і стомлений, що послаблення порядку в клініці – результат вичерпання моєї енергії та управлінських навичок. Пане голово, визнаю, що останнім часом моя енергія підупала, мої нерви перебувають у стані, який бажає багато кращого, моє здоров’я похитнулося. Це все правда. Але, власне, такий мій стан має причину, єдину причину, яка полягає у цьому жорстокому наклепі та підривних діях, які ведуть мої вороги. Я розумію, що вас як представника товариства, якому належить клініка, навряд чи хвилює, чому впали цінності керівника закладу. Для вас важливий результат, об’єктивний факт: вони зменшилися. Отже, тому я власне зараз не можу скористатися з вашої чемності й прийняти рішення, яке ви хотіли залишити для мене. І прошу вас, будь ласка, не обтяжуйте мене вирішенням цього питання.
– І все ж, дозвольте, пане професоре, наполягти на своєму. Я повторюю, що цілком довіряю вашій об’єктивності і знаю, що ваше рішення буде тільки єдино вірним.
Вільчур замислився. Довго мовчав і нарешті відповів: