– Чому ні? Ви молода, талановита, життя для вас відкрите. Ви щойно його розпочинаєте. Які турботи були у вас?
Замість відповіді вона міцніше притиснула ліктем його руку. Він замовк, і так мовчки вони йшли довгий час.
– Лише одну мить протягом усього Різдва я була щасливою, дуже щасливою. Це тоді, коли я здогадалася, що це ви мені прислали ті троянди.
Професор від здивування прокашлявся.
– Я знаю, що це ви, – продовжувала Люція. – Хоча ви були такі недобрі, пане професоре, що не написали жодного слова і не дали мені знати, що ви у Варшаві. Але це й так з боку пана професора вияв незаслуженої до мене доброти, що ви про мене згадали, що ви про мене подумали.
– Я, старий егоїст, подумав про вас на Святвечір і зізнаюся, що мені в голову навіть прийшла недоречна думка запросити вас на святкову вечерю.
Люція зробила паузу і глянула йому в очі. У її погляді було стільки тепла і радості, що аж защеміло його серце. Щоб прикрити своє зворушення, він почав говорити:
– Я сидів самотньо, як борсук у ямі, тому й не дивно, що найдивніші ідеї спадали людині на думку. І саме на Святвечір. Що ж, ходімо, не стіймо тут, бо блокуємо вуличний рух. Святвечір, ялинка, сіно під скатертиною. Спогади. Все це вибиває людину з рівноваги.
– І чому ж, чому ви мене не закликали? – сказала вона зі щирим докором в голосі.
– Я вчасно одумався. Насправді мені хотілося того вечора бути у вашому товаристві, але ви, безсумнівно, знайшли більш приємне і веселе товариство, яке більше підходить до вашого віку…
– Ні, ні, ви говорите нещиро, – перебила вона. – Ви ж знаєте, що я хотіла б провести з вами не лише цей вечір, але й усі вечори, всі вечори до кінця мого життя.
Його голос тремтів, коли він звернувся до неї неприємним голосом:
– Не говоріть мені дурниць!
– На все життя, – повторила Люція.
Вільчур вимушено засміявся.
– Ну, якщо йдеться про мене, то ви б навіть не дуже й ризикували, бо вже не надто багато цих вечорів залишилося до кінця мого життя. Але не варто говорити про подібні речі. Бо це смішно, хтось інший міг би нас підслухати і добре посміятися. У мене дочка майже вашого віку і я міг би бути вашим батьком. А як же ще.
– Але це не має ніякого значення, – жваво запротестувала Люція.
– Має, й завелике.
– Для мене має значення те єдине, що я люблю вас, що я обожнюю вас і просто не уявляю собі, як я могла б жити на відстані від вас…
Тепер зупинився Вільчур.
– Панно Люціє, – серйозно сказав він, дивлячись у її сяючі очі. – Ви ще дуже недосвідчена. Повірте мені, почуття дами у всій красі та свіжості – результат просто непорозуміння. Ви мене любите, я видаюся вам людиною, якою можна захоплюватися, доброзичливою і, нарешті, співчувати з приводу того, що нещодавно мене спіткало. Але це не любов. Через місяць чи через рік це мине, бо це повинно минути, і тоді ви переконаєтесь, що в цей момент, що сьогодні нерозважливо ви наближаєтеся до безодні. На щастя, на краю цього провалля стоїть бар’єр, який зупинить вас, цей бар’єр – це мій досвід і моє знання про життя. Дорога дитино, колись ви будете мені за це вдячна. Колись пригадаєте мої слова.
Люція сумно посміхнулася:
– Пане професоре, я й не очікувала іншої відповіді. Я знаю, що я вас не варта. Ні в якому разі. І я знала, що саме такою буде ваша відповідь. Так, бо як же іще можна відповісти жінці, на любов якої в душі немає відгуку.
– Ви помиляєтеся, панно Люціє, – Вільчур нахмурився. – Те, що ви мені сказали, те, що ви відчуваєте, – це для мене великий, великий і цінний дарунок. Людина, яка у своєму житті зазнала так мало теплих почуттів, вміє їх високо цінувати. Однак це не означає, панно Люціє, що вона зможе відповісти на них такими ж почуттями. Життя робить свою справу, роки роблять свою справу. Серце висихає, душа втрачає свої соки бадьорості, стає терпкою й жилавою, висихає на пергамент. Треба це розуміти, панно Люціє.
– Не вірю, – похитала вона головою. – Три роки я спілкуюся з вами, придивляюся до вас, щодня бачу симптоми вашого вразливого серця, велич і життєву силу вашої душі. Ваше серце свіже, як серце дитини. Ви ж любите людей?
Професор задумливо рушив вперед.
– Так, дорога пані, але це щось інше. Це не особисте, воно не бере за душу до самого дна, не рве всі нерви, не становить сенсу днів і ночей. Як би це вам сказати? Між люблячим серцем юнака і моїм така різниця, як між палаючим багаттям і тихенькою церковцею… Бачите, ось ці дві любові, два різних кохання…
Вони знову йшли мовчки. Їх минали нечисленні перехожі.