– І ви ніколи не кохали? – спитала Люція.
Вільчур підняв голову так, ніби вдивлявся в якусь точку між зірками, і нарешті сказав:
– Я кохав колись… Її звали Беата.
Здавалося, він наче забув про присутність Люції і говорив, як сам з собою:
– Вона була молода й красива і ніколи мене не кохала. Була моєю дружиною. Давно це було, багато років тому… Була моєю дружиною… Не дружиною – скарбом, королевою, дитиною. Я вже й сам зараз не знаю – вона була сенсом і метою мого життя. Кожна моя думка була думкою про неї, кожен мій вчинок був вчинком для неї. Я кохав. О, я знаю, що значить кохати. Я пам’ятаю себе в ті роки, також пам’ятаю, що я не міг, не міг завоювати її серце. Я, мабуть, був надто товстошкірим, обсипав її ласкавими словами, тремтів від думки, що якась найменша її примха не буде задоволена… Але у неї не було маленьких примх. Вона прагнула лише одного: вона хотіла покохати. А я не міг стати тим, кого вона могла би покохати. Завжди, щодня в її очах я бачив якийсь наче страх переді мною, безмежну відстань, яка відділяла її думки, її світ від мого. Вона була зразковою дружиною, навіть бували хвилини, коли я починав вірити, що ми зблизимось. Однак ілюзії швидко зникали. І знову я ставав безпорадним перед цією мовчазною, незрозумілою для мене істотою, певне такою ж незрозумілою для мене, як і я був незрозумілим для неї. Щодо мене, то вона поводилася, як маленьке дитя, котре потрапило в клітку до слона. Вона довіряє йому, але боїться кожного свого поруху, кожного свого слова, бо не знає як відреагує цей великий важкий звір.
Вільчур замовк, через деякий час Люція запитала:
– Вона померла?
Професор ствердно кивнув головою і раптом оживився:
– Ходімо. Зайдемо до мене, я покажу вам її фотографію.
І ніби не очікував найменшого протесту від Люції, одразу повернув до свого дому. Люція йшла поруч, усе в ній всередині тремтіло. Її власні зізнання, а тепер ще й зізнання професора розбурхали в ній страшенну плутанину думок і почуттів. Ах, чому ж вона не жила раніше, чому ж вона не пізнала його раніше за ту, глупу і негідну, яка не могла оцінити свого щастя.
Люція знала, що Вільчур колись був одружений і вже багато років він удівець. Три роки тому вона навіть мимохідь познайомилася з його дочкою пані Чинською, до якої відчувала справжню симпатію. Про романтичне минуле родини Вільчурів по місту кружляло так багато суперечливих історій, що важко було відрізнити правду від уявних речей. Більше того, Люція не мала схильності цікавитися тим, що спонукає інших жінок копатися в чужих справах. Щодо Вільчура, то вона навіть і надалі хотіла, щоб він залишався для неї загадковою фігурою – напівлегендарною-напівреальною. Вона хотіла пізнавати його день за днем, так як сторінка за сторінкою розкривається розповідь про трагічні переживання улюбленого героя, історія його життя, лабіринти його душі.
З приводу різних професійних питань Люція вже кілька разів відвідувала віллу професора. Він завжди приймав її у вітальні. Цього разу вперше запросив її до кабінету. Він увімкнув світло і, нічого не сказавши, вказав на великий портрет над каміном.
З широкої сріблястої рами на Люцію споглядала великими, ніби трохи здивованими очима, красуня з русявим волоссям й дівочим овалом обличчя. Смуток ніби оповив невеликі вуста, красива витончена рука з довгими гарними пальцями безвладно лежала серед складок темного шовку сукні.
Хвиля ревнощів стисла серце Люції. Їй видалося, що ця пані на портреті у сто разів красивіша за неї, незрівнянно витонченіша і делікатніша.
– Вона мала на ім’я Беата… – почула за собою тихий голос Вільчура. – Одного разу я повернувся і застав будинок… порожнім. Вона пішла, вона покинула мене, покинула мене задля іншого, заради любові.
Люція відчула, як її серце шалено забилося. Раптово вона повернулася, схопила руку Вільчура і гарячково, несамовито плачучи, почала її цілувати, ніби тими поцілунками хотіла нагородити його за ту кривду, оту злочинну кривду, заподіяну отою…
– Що ви!.. Що ви робите! Панно Люціє! – обурено вигукнув Вільчур, раптово повернувшись до реальності. – Дайте мені спокій, це ні на що не схоже.
Він посадовив її, тремтячу від плачу, у фотель, окинув поглядом кімнату в пошуках карафки з водою. На столику біля каміна стояв коньяк. Професор налив келишок і подав Люції, звертаючись твердо й водночас ніжно, як зазвичай переконував своїх пацієнтів слухатися його:
– Випийте це зараз.
Люція послушно підкорилася його наказу і повільно заспокоїлась, а Вільчур тим часом говорив:
– Ви повинні контролювати свої нерви, шановна пані. Тримати себе в руках. Що ж ви за лікар, якщо чужі страждання виводять вас із рівноваги настільки, що в старому поштивому професорові ви раптом побачили кардинала, до руки якого припали в поцілунку? А може, таким чином ви хотіли вшанувати мою старість?.. Відібрати у мене решту ілюзій? І як ви зараз виглядаєте? Будь ласка, витріть ці непристойні сльози.