– Тоді я допоможу вам. Я подбаю про це.
– Це була б самовідданість з вашого боку. Ви добре знаєте, панно Люціє, що я не можу прийняти таку жертву.
– Але ж це ніяка не жертва. Ви за це виділите мені частину авторського гонорару. Або, наприклад, поставите поруч зі своїм ім’ям моє. «У співпраці з доктором Люцією Канською». Така честь – не будь-що.
Після тривалого наполягання Люції Вільчур, хоч і неохоче, остаточно вирішив, і наступного дня вони розпочали працю. Зазвичай вона приходила після обіду. Разом вони працювали над рукописом, зазначали, де слід додати матеріал, вилучали бібліографічні деталі з професійних журналів. Перед вечором вони спілкувалися за кавою, після чого Люція прощалася з професором, щоб наступного дня з’явитися з пакунком нотаток чи книжок, відібраних з бібліотеки.
Робота просувалася важкувато, всупереч прогнозам Люції, депресія Вільчура не проходила. Він часто відкладав авторучку і впадав у роздуми на кілька годин, після чого вже був не в змозі не лише працювати, але навіть розмовляти з Люцією.
Одного разу вона застала його п’яним. Люція була близька відчаю, але все-таки вирішила і все ще твердо вірила, що щось станеться і змінить ситуацію, змінить ставлення Вільчура.
Так пролетіло два місяці. Час Люції минав між працею для професора і заняттями в клініці та пошуками роботи в якомусь іншому медичному закладі, бо хоча з боку професора Добранецького вона не зустрічала жодних утисків, на які очікувала на початку, та все одно почувалася жахливо. На перший погляд у клініці все йшло по-старому, ніяких змін і зрушень не відбувалося. Але атмосфера стала зовсім іншою. Більш чутливі, а до них належала Люція, відчували це на кожному кроці. Тут ніхто ніколи не згадував прізвища Вільчура. Ця тиша ніби висловлювала сором, що ось так легко його випхали, відвернулись від нього, забули.
З Кольським вона стикалася дедалі рідше. З часу їхньої принципової розмови він не намагався повернутися до тієї теми, але не змінився щодо неї. Про приватні справи вони взагалі не говорили. Тому він не знав, що Люція співпрацює з професором Вільчуром. Він також не знав, що вона шукає іншу роботу. Лише одного разу, коли він після розмови з Добранецьким мимохідь запевнив, що її становище в клініці не порушено, вона відповіла коротко:
– Мені все одно.
Насправді їй було не все одно. Через надлишок лікарів у Варшаві вкрай важко було знайти роботу. Поки що Люція безрезультатно відвідала десятки установ. Записували її адресу та номер телефону й обіцяли повідомити, коли відкриється вакансія.
Тим часом прийшов березень, а з ним і рання весна цього року. На вулицях було все більше ошатно вбраних жінок і чоловіків у костюмах. Дерева випускали перші пуп’янки, деякі кущі вже ледь зазеленіли.
При цьому Люція не могла не помітити, що з кожним днем професор стає все похмурішим і що його зовнішній вигляд також погіршується. Вона вирішила також виводити його на прогулянки. Спершу він навіть не хотів про це чути. Але погодився за умови, що вони виходитимуть вечорами, уникаючи тих місць, де можна було зустріти знайомих.
– У селі зараз має бути чудово… Чи ви знаєте весну в сільській місцевості?
– Я лише неясно пригадую її з дитинства.
– Ви багато втратили. Весна на селі… Земля пахне, ви розумієте? Земля пахне і повітря пахне. Птахи. Дуже багато птахів. Заклопотані, збентежені літають, щебечуть, поспішають, несуть якісь стебельця, якісь соломинки, якісь клаптики моху… І жайворонки високо в небі… І корів гонять на пасовище… Небо таке блакитне, блакитне… Я провів кілька таких весен на далеких околицях, у Білорусі… Ви там колись бували?
– Ні, ніколи.
– Тихий край, прекрасний край. Земля трохи порізана пагорбами, між якими – озера, густі ліси, вистелені ялівцем й ліщиною. Хати соломою вкриті… Не всі. Ті, заможніші – черепицею або дерев’яним ґонтом. Але взагалі – біднота. Бідні люди, убогі, прості… Хороші люди. О, про це я не пригадав, коли говорив з Омелою. Він стверджував, що всі люди погані. Але він говорив про місто. O! Якби він пізнав той край, пізнав би тих людей… Може, він і мав рацію. Місто – це чудовисько. Воно асфальтом і бетоном відділило людину від землі. Звідки їй черпати свої почуття? Почуття виходять із землі, як і всі живильні соки. У місті вони пересихають, розпадаються, перетворюються на пил, залишається тільки мозок, запалений боротьбою за існування, мозок, який нездатний думати, тільки ком-бі-ну-ва-ти! Планувати якісь махінації. Щоб швидше, більше, спритніше. Людина не бачить себе, не бачить світу. Погляньте на ці будинки. Вони закривають обрій. Оточують нас з усіх боків… Залишаються тільки невеликі отвори, ніби тунелі, через які ми можемо вибратися з цього монстра. Кілька доріг, кілька залізничних колій.