Професор задумався, а потім продовжив:
– На прикордонні є таке маленьке містечко. Радолішки. Кілька вулиць, невеличкий костел, дерев’яна церковця і десь тисяча чи дві тисячі жителів. Через Радолішки проходить широкий тракт, обсаджений старими березами, товстими, вузлуватими, скривленими, вкритими потрісканою і грубою від старості корою. Дорога ніби бита, але восени й навесні на ній стоять калюжі, а влітку вітер здіймає хмари пилу. За містечком дорога повертає на південь, і вже через кілька хвилин видно млин, млин старого Прокопа Мельника. Млин лежить над ставами, над трьома ставами – це водяний млин. Один ставок великий, густо зарослий верболозом, інший менший, ніби нагадує нирку. Тут береги лагідні, луг поволі сходить до самої води, дно піщане, тут баби на дошці прачами перуть білизну, а по той бік, де буяє розлога вільха, купаються… Але це лише від Івана Купала. Там вірять, що раніше купатися – шкодити здоров’ю… Натомість нижній став круглий, як ніби хтось окреслив його циркулем. Тут купають коней і сюди гонять худобу на водопій. Із шумом, пінячись, спадає каскадом вода, а зверху долинає постійний шум жорен. На ставках плавають гуси й качки, іноді на воду сяде чирок чи якийсь перелітний лебідь або нирок. Млин Прокопа Мельника… Добрі люди, прості люди. Я там не був уже три роки. О, вони мене точно пам’ятають. Для них я не був зайвою людиною. Для них я не був перешкодою…
Вільчур задумався.
– Ви не сумуєте за ними? – спитала Люція.
– Що ви кажете? – наче отямився він.
– Я питала, чи ви не сумуєте за ними.
На обличчі Вільчура засяяла посмішка.
– Хотів би їх побачити. Багато що там напевно змінилося. Три роки. Василь оженився, Наталка підросла. Ольга і Зоня теж, мабуть, знайшли собі чоловіків… Добродушні баби.
Він засміявся і повернувся до Люції.
– Зоня навіть хотіла на собі оженити… То ж була б радість, якби я заїхав туди…
Люція подумала, що справді така поїздка до Радолішок, про які професор згадує з таким теплом, ідеально підійшла б йому. Це б заспокійливо вплинуло на його нерви, дозволило б одірватися від недавніх переживань. Він повернеться з неї відпочилим і з новим запасом енергії.
– Знаєте що, пане професоре, а чому б вам не відвідати їх? – сказала вона.
– Відвідати? – здивувався Вільчур.
– Авжеж. Ви говорите про них з таким теплом, так приємно згадуєте їх. Це б стало приємною розвагою для вас. Ви так довго не виїжджали з Варшави.
Вільчур глянув на неї.
– Отакої, – сказав він. – Хочете позбутися мене бодай на трошки.
Люція засміялась.
– Саме так. Хочу позбутися вас. Бачите, пане професоре, яка я некорислива. Я закликаю вас до цієї поїздки, хоча знаю, що там, під Радолішками, зачаїлась Соня чи Зоня і чекає на вас.
Вони обоє засміялися. Професор уже давно не був у такому гарному настрої, і Люція розуміла, що настрій цей навіяли спогади про той млин. Вона вирішила кувати залізо, поки гаряче.
– Серйозно, я не бачу жодної причини, чому б вам відмовити собі у цьому задоволенні.
– А ви знаєте, що це зовсім не погана думка, і, думаю, що й вони б зраділи моїм відвідинам.
– І ви б трохи розважилися, побачили б старі місця, які так любите, дихнули б іншого повітря. Насправді зараз у Варшаві вас нічого не тримає. А така гарна весна надворі.
З цього дня пропозиція Люції не давала спокою Вільчурові. Дійсно, перспектива відвідати млин Прокопа здавалася йому дедалі привабливішою. Він оживився, розповідав Люції нові подробиці про млин і його життя там. За тиждень, постійно заохочуваний нею, він нарешті сказав їй:
– Я вирішив. Я їду в Радолішки. Тільки перед тим нам слід закінчити збір матеріалу для першого тому, а ви його впорядкуєте, поки я буду відсутній.
Вона дуже зраділа з такого його рішення і з подвійним завзяттям взялася до роботи. Незважаючи на її старання, стало зрозуміло, що це затягнеться щонайменше на місяць, і Люція почала побоюватись, що тим часом професор може змінити свою думку щодо Радолішок.
І це справді сталося, але через цілком непередбачувану причину.
Одного дня, коли Люція, як звичайно, прийшла після обіду, в кабінеті професора застала страшний безпорядок. Усі шухляди були висунуті, на тахті порозкладені купи книжок, на підвіконні лежали відкриті футляри з хірургічними інструментами.
– Що сталося? – здивовано запитала вона.
Вільчур вискочив з-за письмового стола, а його обличчя було роздратоване й збуджене водночас. Він навіть забув привітатися з нею.