Професор Вільчур хвилину ще стояв нерухомо і мовчав, потім посміхнувся, ледь кивнув головою і своїм важким, пружним кроком вийшов з аудиторії.
Скільки разів, скільки сотень разів після лекції він проходив цим широким коридором і його наздоганяла гучна хвиля гамору, що вибухала в аудиторії, коли він залишав її. Але сьогодні це була не звичайна лекція і не про звичні речі говорив професор Вільчур своїм слухачам. І він сам також не був у звичному настрої.
Останніми тижнями до нього долинали дедалі дивніші й болісніші для нього повідомлення. Спочатку вони так його здивували, що він навіть не міг зорієнтуватися. Вони видалися йому чимось випадковим, незрозумілим, навіть абсурдним. Не тому, що вони стосувалися його особи: якби подібні образливі речі розповідали про професора Добранецького, про доктора Ранцевича, Бернацького чи навіть про молодого Кольського, це вразило б Вільчура так само сильно.
До цього дня він не хотів і не міг повірити, що ця наклепницька кампанія проти нього була організованою акцією і походила з одного джерела. Він не вірив, бо не мав ворогів. Нікому не бажав зла, нікого не кривдив. Протягом усього життя він був вірний настановам, якими закінчив сьогоднішню лекцію.
«Це неможливо», – повторював про себе, йдучи світлим коридором.
Тільки перед дверима деканату він поглянув на годинник. Була одинадцята. У першій кімнаті, на своє здивування, Вільчур побачив кількох невідомих чоловіків. Коли увійшов, вони встали, і секретар пояснив:
– Це панове з преси. Вони хотіли попросити пана професора про інтерв’ю.
Вільчур усміхнувся.
– Ще вам мало? Я думав, що протягом трьох років ви нарешті змогли задовольнити цікавість своїх читачів. Ви набриднете їм моєю персоною і моїми переживаннями.
– Ні, професоре, – сказав один журналіст. – Цього разу нам ідеться про вашого нового пацієнта.
– Про пацієнта? Якого пацієнта?
– Про Леона Доната.
Вільчур розвів руками.
– Що ж я можу вам сказати з цього приводу… Нічого серйозного. Наскільки мені відомо зі звіту моїх міланських колег, операція буде легкою і навіть немає ризику якихось тривіальних наслідків.
– Однак, пане професоре, це операція на горлі, яке приносить кілька мільйонів злотих на рік. Ну й популярність Доната. Пане професоре, ви розумієте, що ця операція – сьогодні найцікавіша подія не лише у Варшаві, а й у всій Європі, та навіть у всьому світі. Усе, що ви б хотіли сказати нам про неї, завжди буде сенсацією.
– Ну гаразд, – погодився Вільчур. – Мушу вже їхати в клініку і дорогою надам вам усю інформацію.
Великий чорний лімузин професора чекав унизу. Вони сіли в нього, і поки машина рухалася багатолюдними вулицями, журналісти ретельно записували у своїх нотатниках аргументи Вільчура.
Через свою зайнятість професор лише зараз усвідомив, що в цей день до його клініки справді будуть звернені мільйони очей шанувальників великого співака. Доктор Люція Канська вже вчора йому говорила, що вся польська преса з великим задоволенням відзначала новину про рішення Доната, який, не довіряючи італійським, французьким та німецьким хірургам, вирішив доручити операцію на горлі саме йому, професорові Вільчуру, і тому вирішив здійснити далеку подорож до Варшави.
З описів та фотографій виходило, що ця операція мала б пройти легко й без ускладнень. Вільчур не міг не дивуватися побоюванням співака, для якого голос був усім сенсом існування, а незначна невпевненість руки хірурга під час операції позбавила б його слави та колосальних доходів.
Приїхавши в клініку, Вільчур помітив, що тут також панує збудження. Насамперед в очікуванні на приїзд співака перед воротами зібралася величезна юрба. У холі та коридорах був великий рух. Вільчур попрощався з журналістами і по дорозі до свого кабінету ще зазирнув до кімнати чергового лікаря. Він застав тут медсестру і поцікавився:
– Хто сьогодні чергує?
– Доктор Канська, пане професоре.
Він кивнув головою:
– Це добре.
У себе в кабінеті він побачив професора Добранецького, який щось обговорював з молодим Кольським. Обидва були збуджені розмовою, але замовкли, коли увійшов Вільчур. Вони привіталися, після чого Кольський коротко й по-діловому розповів Вільчурові про стан здоров’я кількох пацієнтів і закінчив так:
– Пане професоре, інженера Лінґіса ви мали самі сьогодні оглянути. Пані Лясковська і пан Римський також просили, щоб пан професор їх особисто відвідав. Це все на третьому поверсі. Той бідака, якого ввечері привезли з розтрощеним тазом, зранку дістав внутрішній крововилив і перебуває в агонії. Здається, що йому вже більше нічого не допоможе.