Потяг зупинився на якійсь невеликій станції.
– Ви знали пані Ельжбету Канську? – тихо промовив Омела.
Люція ствердно кивнула:
– Це дружина мого дядька.
– Дядина, – повторив Омела. – Отже, Міхал Канський був вашим дядьком…
– Так, – підтвердила Люція. – Ви їх знали?
– Настільки, наскільки людина може пізнати іншу людину… Міхал Канський. Учні називали його тапіром. Зараз, мабудь, виглядає, як вгодований носоріг, що гладшає і похрокує в теплому болотці міщанського гніздечка.
Люція похитала головою:
– Він помер вже років з двадцять тому. Я була маленькою дівчинкою, коли він помер. Вони обоє померли. Бо й дядина також померла кілька років тому.
Вона зробила паузу й додала з притиском:
– Я дуже її любила і багато чим їй завдячую. Це була найшляхетніша жінка, яку я знала.
Вона сказала це, щоб захистити пам’ять померлої від якихось невідповідних жартів Омели. Він же пирснув коротким неприємним сміхом.
– О, я їй також багато чим зобов’язаний.
Потім він відсунувся в куток купе і поринув у понуре мовчання. На Вільчура також напливли якісь думки чи спогади. Люція вийняла книгу і почала читати. Потяг мчав серед хвилястих пагорбів, вкритих молодим лісом та кущами. Інколи серед них проглядали яскраво-зелені невеличкі поля, на яких сходило збіжжя, та сірі пухнасті солом’яні стріхи хаток.
Сонце вже хилилося до обрію, його промені потрапляли до купе довгими низькими смугами.
Розділ IX
У млині Прокопа Мельника снідали раненько. Тут жили людці працьовиті, а відомо, що для роботи потрібні сили, яких з нічого іншого, як зі страви, не візьмеш. Тож перед тим як рудий Віталіс пішов занести посуд на стіл, а старий Прокіп розбудив сина, баби, стогнучи і дряпаючи залежані боки, позіхаючи і висякуючи носи, метушилися біля великої печі. Зоня роздмухувала вчорашнє вугілля, заховане у бічному припічку. У чорній масі десь у глибині тліла маленька іскорка, але вона ще й двічі не промовила «Отче наш», як під впливом її зусиль ціла купа вугілля розжеврілася й перемістилася на середину печі, вибухнула яскравим полум’ям у жмені смолянистих трісок. Ольга внесла з сіней масивний оберемок березових полін і з гуркотом кинула їх на підлогу. Добре дерево, сухе, ще минулого літа зрубане в лісі, зимою звезене, порізане, порубане на акуратні поліна, складені у стоси, через які проходило повітря, тепер швидко й легко зайнялося, лише час від часу гучно потріскуючи та вистрілюючи іскорками.
Стара Мельничиха вже давно була на ногах. Вона лягала спати з курями, а вставала раніше від них. Їй було не до сну. З роками, в міру того як зростали статки її Прокопа та її дому, здавалося їй, що над нею висить усе більше турбот, вона боялася, що будь-який недогляд призведе до незліченних втрат, якщо вона сама не потурбується про щось, усе перетвориться на руїну. Тож, уже від світанку в хаті й на подвір’ї чувся її скрипучий голос, який дорікав і домашнім, і тваринам, і навіть неживим предметам. На її думку, все навкруги змовилося, щоб їй набридати, а господарству завдавати шкоди.
Її постійне нарікання було б нестерпним для усіх, якби будь-хто на нього звертав увагу. Зоня й Ольга самі знали, що на світанку їм треба напалити піч і поставити на вогонь величезний потрісканий горщик, щоб учорашня смачна й добре притрушена підсмаженими копченостями капуста розігрілася, накрити на стіл, поставити миски, принести з комори хліб. Наталка, без того, щоб її хтось підганяв, ще заспана, бігла до хліва, щоб вигнати Білошку і Лявониху на пасовище, гусей і качок випустити на воду, для свиней і поросят, які сильно розкувікались, у великому кориті, що стояло перед свинарником, насікти зілля й картоплі. Василь відчиняв і запускав млин, якщо на подвір’ї ще не було возів з новим збіжжям, виходив з такою міною, ніби господарським оком оглядав обійстя, тупцяв біля того вікна, яке здалеку вирізнялося серед інших вікон дому. І як би воно не мало виділятися! Його щільно закривали фіраночки з білого чистісінького перкалю, красиво прикрашені рожевими й голубими гофрованими паперовими стрічками, зібраними посередині двома чудовими бантами.
Це було одне з вікон святкової кімнати, а точніше та її частина, яка називалася «за перегородкою». Вже три місяці там жила Донка Соленівна, далека, сьома вода на киселі, родичка Прокопа та його родини. Далека, а все одно – близька.
Її не відразу охоче прийняли в млині. Спочатку – то старий Прокіп мусив добре гримнути на бабів, а Ольга навіть дістала від нього під бік штурхана, коли міській зайді, як її називали, подавала миску горохового супу, та і так, що половина якого опинилась на дівчині. У старого Прокопа були свої причини привести цю дармоїдку в хату. Колись він так повівся з рідним братом та його родиною, пустивши їх з торбами світом, про що, хоча вже й минуло багато років, до сьогодні подейкують в околицях Радолішок, звинувачуючи Мельника в жадібності, байдужості та небажанні допомогти рідним у біді. Як там було насправді – важко сказати, але минали літа, а разом з ними сиву голову Прокопа опосідали якісь нові думки, а в його серці народжувалися якісь нові почуття. Тож коли він дізнався, що в далекому Вільні помер син його тітки Теофіл Солень і свою маленьку доньку залишив на милість долі, після коротких роздумів вирішив забрати її до себе.